Рівнянин Костянтин Гнітецький після проходження військово-лікарської комісії ще на початку вторгнення отримав бронь від Рівненської обласної державної адміністрації, де працював. Але наступного року він відмовився від броні. Відкидав будь-які пропозиції про те, що десь можна пересидіти в тилу, неподалік дому. Сам забирав повістку у військкоматі. Пішов на війну захищати від російського агресора Україну, родину і повернувся додому на щиті.
Усі, хто знав Костянтина, в один голос кажуть: війна забрала одного з найкращих відеографів, журналістів нашого міста. Він працював відеографом на телеканалі «Рівне 1», у рівненській філії «Суспільного», оператором відділу технічного нагляду в обласному управлінні культури.
Дехто каже: з роками біль втрати дорогої людини притуплюється. Неправда! Для пані Оксани, дружини Костянтина, цей біль – як роз’ятрена рана, що не загоїться ніколи.Талановитий творчий тандем
Костянтин Гнітецький після закінчення Київського політехнічного інституту здобув спеціальність «відео-аудіо та кінооператор», був у цій царині одним із перших і став одним із кращих. Оксана Фусик-Гнітецька знайшла своє покликання як музикантка, журналістка, режисерка, артменеджерка.
«Ми разом прожили у шлюбі 23 роки, – говорить пані Оксана. – Були одним цілим. Жили разом, працювали разом. Розлучалися ненадовго лише тоді, коли їздили у відрядження.
У нас був дуже потужний творчий тандем. Зокрема, займалися трансляцією богослужінь у багатьох парафіях. Із 2014 року вели трансляцію служби під час великих свят у Свято-Покровському кафедральному соборі. Тут проявився інженерний талант Костянтина – він власноруч спроєктував і сконструював операторський кран. Він був єдиним у місті, що дуже посприяло під час зйомок.
Трансляцію богослужінь проводили також у костелі святих Апостолів Петра і Павла і Божого Милосердя. До речі, саме тут хрестили маленького Костю. Він був католиком, я – православна. Але вінчалися в православній церкві.
На замовлення колишнього міського голови Володимира Хомка зняли декілька фільмів про Рівне. Зо два десятиліття співпрацювали з Палацом дітей та молоді. До великої війни спеціалізувались ще й на багатокамерній зйомці концертів та інших масових заходів. Працювали з медичними установами, з кулінарами, 13 років – із фестивалем ArtJazz …
Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі були розгублені. Я ходила сітки плести, борщі варила.
7 березня 2022 року на запрошення обласної філармонії ми – я, Костя, Михайло Кликов та Андрій Вавринчук – записували всеукраїнський флешмоб «Реве та стогне Дніпр широкий». В ньому брали участь збираний хор «Воскресіння» та столичні артисти, які втекли від війни.
Під час запису в органному залі мене розшукали знамениті столичні музиканти – вокалістка Катіко Пурцеладзе і піаніст, джазовий композитор Павло Ігнатьєв. Ми були з ними знайомі по артджазу дуже давно, ще до того, як вони стали подружжям. Запропонувала їм виступити. «Але як, адже ми не взяли клавіші?!». «Знайдемо вам клавіші!» – підбадьорила.
Студія «Підвал – TV» почалася з підвалу драмтеатру
З’явилася ідея зробити студію в підвалі обласного драмтеатру. Переговорили з керівником Володимиром Петрівим, і він дав добро. 8 березня 2022 року Костик, Мишко та Андрій стягнули сюди техніку. А вже наступного дня студія «Підвал –TV» вийшла в ефір! Катіко Пурцеладзе і Павло Ігнатьєв разом зі своїми синочками дали перший живий концерт на ютубі. Мистецька тероборона Рівного розпочала свою «підпільну» роботу. Це було дуже на часі й виявилось надзвичайно потрібним.
Але в підвальному приміщенні драмтеатру довго не вдалося попрацювати. Після того, як на драматичний театр у Маріуполі окупанти скинули смертоносну бомбу, де загинули сотні людей, Володимир Петрів сказав: «Я не хочу ризикувати ні тобою, ні твоїми гостями».
Тоді вони вирішили шукати іншу локацію. Нове місце для зйомок підказав артист лялькового театру Корній Демидюк. Дізнавшись, що в них виникли проблеми, сказав: «У нас у «ляльці» є класний, теплий підвал!». І справді, він виявився дуже просторим, комфортним, з окремим входом.
Тут встановили монітори, комп’ютер, 5 камер, освітлювальні прилади, повісили задник (пані Оксана принесла з дому щільні сині штори). Купили кабель, протягнули інтернет, бо був слабенький. І вже наступного дня вийшли в ефір.
У студії виступали відомі артисти різних рівнів – із Києва, Харкова, Одеси, інших міст. І, звісно, місцеві. Наприклад, рівненське тріо «Срібна терція», «Веремія», суперфіналістка «Голосу країни» Юлія Тимочко, бандерівський рок-гурт «Жнива» зі Здолбунова, оркестри, солісти, спонтанно створені цікаві дуети, тріо та цілі музичні проєкти. Якось в один день записали навіть п’ять рокових колективів. Були в ефірах і священники, і медики, і навіть ріелтори та фінансисти.
У «ляльці» студія «Підвал-TV» пропрацювала до кінця травня. Після цього була оголошена літня перерва, бо кількість охочих різко скоротилася. Потім актуальність проєкту дещо зменшилась. А далі – в ДТП загинув Андрій Вавринчук, пішли до війська Костя і Мишко Кликов, Костя загинув…
«Ми захоплювалися його відданістю Україні»
Костянтин Гнітецький в армії не служив. Став на військовий облік, коли влаштувався працювати в обласному управлінні культури. Тут вів сайт, займався діджиталізацією культурної спадщини Рівненщини. Тобто все переводив у цифру.
«Костянтин Гнітецький був дуже відповідальною людиною, обізнаною в усіх питаннях національної єдності, – розповіла начальниця відділу регіональної культурної політики обласного управління культури Галина Ковальчук. – Приміром, коли мова заходила про церкву, то говорив, що вона має бути тільки українською.
Він свідомо відмовився від броні. Казав: «Ви хочете, щоб моя родина під російським чоботом ходила?!».
Ми захоплювалися його відданістю Україні.
Костянтин був прекрасним фахівцем. Гарно розбирався в новій системі документообігу, збирав комп’ютери з нуля».
«Він був рафінованим перфекціоністом»
Костянтин давно працював у журналістиці. Але в нього тривалий час ніяк не доходили руки зробити портфоліо для вступу в Спілку журналістів України. Нарешті він отримав квиток у лютому 2023 року. А через два тижні, в березні, отримав повістку.
– Повістка в армію для чоловіка була для мене як грім серед ясного неба, – говорить Оксана Фусик. – У той день, 3 березня, він прийшов додому на обід і каже: «Ми мали йти куртку купувати, але вона мені вже не потрібна. «Чому?» – не зрозуміла я. «Треба рюкзак, спальник, деякі інші армійські речі!».
Костя пішов сам забирати у військкомат повістку. На збори мав два дні. За цей час встиг комп’ютер відремонтувати, написати пів блокнота порад і рекомендацій своєму наступнику Вадимові Тарасюку. Говорив: «Вадим справиться. Він пунктуальний».
Він радив також звертатися до прекрасного фахівця Михайла Кликова. Зараз Михайло також воює. Без перебільшення, вони обоє були мультиспеціалістами. Могли зняти відео, змонтувати, звук зробити.
Про свого Костю можу сказати лаконічно так: «Він був рафінованим перфекціоністом!».
«Я відчувала інтуїтивно: не повернеться!»
«Чоловік пішов воювати разом зі своїми друзями – двома Вячеславами, – каже моя співрозмовниця. – Один із них за професією медик, інший – бармен. Вони мобілізувалися в одну бригаду, але їх направили в різні батальйони.
Він проходив навчання на Рівненському та Яворівському полігонах. 27 травня зміг вирватися на день додому. Це була наша остання зустріч. Мав ще їхати до Полтави на навчання. Попросив мене підготувати цивільний одяг, щоб, як приїде в Полтаву, не світитися у військовій формі.
Він бачив мій душевний стан, мої сльози. Тому вирішив підбадьорити: «Ти не переживай, я повернуся додому з Полтави інструктором». Але я відчувала інтуїтивно: не повернеться!
У Полтаву він так і не заїжджав – відразу на фронт.
Лише через декілька днів вийшов на зв’язок: «Ми вже приїхали на схід! Перебуваємо на третій лінії». Це та лінія, де не стріляють. «Що ти робиш?». Сміючись, відповів: «Ти не повіриш, сьогодні перший раз по спеціальності працював. Комбату мишку безпровідну перевстановив! (Костянтин мав військову спеціальність «телефоніст-лінійний наглядач механізованого батальйону», – прим. автора).
А ще на полігоні зводимо… нужники. Отож ФОП не закривай. Повернуся з війни, відкриєш новий КВЕД, буду туалети будувати!». Жарти допомагали відволікатись від суворих буднів війни.
Я час від часу відкриваю повідомлення чоловіка з війни у вайбері. І ніби повертаюся до тих днів: «Треба ЕcoFlow. Не голодний – на хуторі. Ще можу добавити: до Бахмута близько 70 км. Штаб. Резерв».
«Харківська область. Біля Ізюма. Далеко стріляють. На хуторі – не голодний. Не пиши, немає часу».
«У Ямполі. Потрібен зарядний пристрій для телефону, бо в мене склякла основна зарядка, залишилася запасна… Від ЕcoFlow не відмовився б. Розмірковуємо про автомобіль. Список може бути великий. ЕcoFlow – недешева штука. Десь 20 тисяч гривень».
«Проконсультуюся, як правильно, і буду оголошувати збір. Уточню, чи на твою, чи на мою картку».
«Квіточки для моєї квіточки»
Костянтин фотографії з війни дружині не надсилав – забороняли. (Збереглася лише одна – у військовій формі на Рівненському полігоні, – прим. автора). На вайбер відправляв лише світлини з пейзажами. Серед них є одна особлива з ліричним написом: «Квіточки для моєї квіточки».
У смартфоні пані Оксани зберігається також зворушливий допис від неї чоловікові: «Без тебе дуже погано, навіть борщ з вишнями не такий».
Велику допомогу надали благодійники
У літні місяці 2023 року збір речей на фронт став для пані Оксани найголовнішим завданням. Священнослужителі костелу святих Апостолів Петра і Павла і Божого Милосердя дали генератор. Сергій Гемберг привіз власний зарядний пристрій, який купив ще на початку війни. Рівненська міська поліклініка №2 – особисто Микола Гнатків – передала декілька маскувальних сіток. До допомоги підключилася й благодійна організація «Руєвит», зокрема поклали до передачі дитячі малюнки та кілька коробок домашнього печива. Те все ледве вмістилось у бус, який із Львова через Рівне їхав на фронт.
«Я зателефонувала до Кості: «Коли прибуде вантаж – розпакуй і сфотографуй, щоб я подякувала своїм благодійникам», – продовжує пані Оксана. – Але вночі він пішов на позиції, бо хтось із військових відмовився. Але ті його побратими, що залишалися на місці, прийняли вантаж і сфотографували. Звернулася до них: «Чому не розпаковуєте Костикові коробки?». «Костя прийде і сам їх розпакує», – відповіли.
Дзвонить тільки Кося
Я очікувала на дзвінок від Кості, але він не виходив на зв’язок. Сама не проявляла ініціативу, бо в нас була домовленість – дзвонить тільки він.
З 15 на 16 липня цілу ніч не спала. Зранку пішла на службу в костел святих Апостолів Петра і Павла і Божого Милосердя і щоб подякувати за генератор. Між іншим, у той день ховали 37-річного добровольця Сашу Муравського. Я чомусь дуже розплакалась просто в костелі. Потім заціпило: «Я вже оплакую свого чоловіка!». Відчувала, що його вже немає в живих. Але ще вірила, що то просто нерви, все буде добре, от-от зараз він подзвонить і скаже: «Не рюмсай, квітко, прорвемось!»…
Я собі місця не знаходила. Додзвонилася до дівчат-волонтерок: «З Костиком немає зв’язку, що там у вас відбувається?» «Ми зараз в Краматорську. Знаємо тільки те, що хлопці пішли на позиції».
Хоча волонтерки знали, що Костя загинув, але про це вони не мали права розповідати. Попросила дівчат, коли будуть вертатися додому через Рівне, щоб заїхали до мене в будь-яку пору доби. Але, щоб не обманювати мене, вигадали легенду. Сказали, що не могли це зробити через сильну нічну зливу.
Доля пишеться на небесах…
16 липня, орієнтовно об 11 годині, Костянтина Гнітецького не стало внаслідок прямого попадання міни в бліндаж. Міна відірвала… голову, плечі, руки, осколками сильно посікло ноги. Зате під броніком збереглися паспорт, військовий квиток, гаманець, поплавлений телефон. З усієї групи, що вийшла на позиції в Серебрянському лісі, загинув тільки він. Можливо, замість того, хто відмовився йти і залишився живим…
Очевидно, доля кожного з нас пишеться на небесах…
Коли пані Оксана дізналася, що телефонують з військкомату, стало зовсім зле. Але намагалася відганяти від себе погані думки. Може, чоловік у списку трьохсотих, може, в госпіталі. Та дива не сталося.
У фейсбуці жінка написала: «Згасло моє Сонце… прости, ріднесенький, що не закрила, не вберегла, не вимолила… тільки сподіваюсь, що це було миттєво… Ти загинув Героєм. Я не знаю, як жити далі, я просто не вмію жити без Тебе! Вдова… Будьте прокляті, вбивці! Нема вам прощення і не буде ніколи».
Згас і назавжди проріс українськими соняхами
Провести в останню земну дорогу Костянтина Гнітецького прийшли на майдан Незалежності сотні рівнян. І тут не обійшлося без містики. «Костя дуже любив соняхи, – сумно зітхає пані Оксана. – У нього була заставка на телефоні з цими квітами. Напередодні його похорону я обійшла всі торгові точки, але їх не знайшла. Попросила у фейсбуку знайти йому соняхів, хоч кілька…І була подивована тим, коли побачила, що весь майдан Незалежності був у соняхах. Через місяць я дізналася, що після Іловайського котла вони стали символом загиблих за Україну. Цей символ закарбувався навічно на надгробному пам’ятнику:
«Світив і грів сонцем.
Згас і назавжди проріс українськими соняхами…».
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Читайте також: росія ударила балістикою по Кривому Розі
- Ліквідація наслідків ракетного удару продовжується в столиці
У Києві тривають інтенсивні роботи з ліквідації наслідків нічного ракетного удару з боку російської федерації.