Родина бійця з Рівненщини готувалася до похорону. А зі шпиталю повідомили, що він живий.
На війні трапляються дива, коли бійців, яких вважали мертвими, знаходять живими. Те, що довелося пережити родині 32-річного Андрія Грицайчука з села Олександрія на Рівненщині, могло б стати сюжетом для голлівудського фільму.
Він став першим військовослужбовцем у громаді, на якого прийшла «похоронка». Голова розпорядився розрівняти грейдером ями на дорозі. Рідні закупили ритуальну атрибутику, солодощі для поминального обіду. А дружина замовила великий кошик троянд із траурною стрічкою…
Родині повідомили, що тіло вже везуть. Раптом пролунав дзвінок із незнайомого номера. Мовляв, Андрій живий, але отримав важкі поранення й перебуває у лікарні. Що було далі розповіла дружина бійця, сміючись крізь сльози. Вона пам’ятає, як стрибала від щастя по хаті. Зірвала з голови чорну хустинку і мерщій вирушила до Києва, до свого чоловіка.
Зараз воїн на реабілітації. Він уже може ходити з палицею. Сам досі не може зрозуміти, як вдалось вижити в тому пеклі й чому його живцем поховали…
«Коханий був непохитним. Казав, що він не боягуз, це – обов’язок»
– Знаєте, як на Великдень співають: «Христос воскрес із мертвих»? От так воно і є… Ми з Андрієм жили в сусідніх селах. Я його знала, бо моя подруга вийшла заміж за його товариша. Але тісно ми не спілкувались, – розповідає дружина бійця Ольга. – А «закрутилось» все на дискотеці, куди мій коханий прийшов на милицях, бо ногу зламав. Слово за слово, й спалахнула іскра. Якось важко сказати, чим саме підкорив. Напевно, своєю порядністю, надзвичайно добрим серцем, турботою, відмінним почуттям гумору. Ми обоє такі «запальнички». Невдовзі побралися. Від першого шлюбу в мене була дочка Аня, їй наразі 13 років. Андрій прийняв її, як рідну. Невдовзі у нас народилась Мілана, їй уже сім. Щоб заробити кошти, ми з чоловіком важко працювали. Він займався будівельними роботами, я торгувала.
Де родину застало повномасштабне вторгнення
– Я була в Україні, Андрій – на роботі у Литві. Рівненщина зазнала ракетних ударів, тому з дітьми у перші тижні ми поїхали до нашого тата. Я вже тоді була вагітна третьою дитиною. Ми мали всі шанси залишитись у безпеці за тисячі кілометрів від рідного дому. Та це не про мого Андрія! Чоловік заявив, що наш син повинен народитися тільки в Україні. Що немає чого тікати. Треба всім об’єднуватись проти ворога. І ми повернулися. На початку червня я народила Макарчика, якому вже рік і чотири місяці. Нашому щастю не було меж… Андрій мав посвідчення багатодітного тата і його не мали права мобілізувати, але він отримав повістку.
Як сталось що мобілізували багатодітного батька
– Додам, що військового досвіду Андрій не мав, хіба що розбирав автомат у школі на уроках «Захисту Вітчизни». Того січневого дня чоловік поїхав по хліб, а повернувся з повісткою. За його словами, дорогою зустрів представників військкомату, попросили з’явитись для перевірки даних. Чоловік сам хотів служити. Він ще раніше рвався на фронт, але я тоді завагітніла другою дочкою і вдалося його зупинити.
А вже цього разу коханий був непохитним. Казав, що він не боягуз, це – обов’язок. Я пропонувала написати заяву про те, що вдома троє дітей, та Андрій заявив, що тоді просто не буде зі мною спілкуватись. Тому я змирилась з його рішенням. Медогляд він пройшов у Городищі. Там визнали, що він здоровий, хоча в нього були проблеми із ногою. Після того було навчання. Далі Андрій опинився у 25-тій Десантно-штурмовій бригаді на посаді кулеметника.
Важко без чоловіка як морально, так і фізично, залишитися з трьома дітьми на руках.
– Коли меншому синові було чотири місяці, то я ще встигла поїхати на заробітки у Польщу, а Андрій залишився з малечею. Він дійсно чудово справлявся з ними, я не переживала. Та й мої батьки поруч, тому хоч якась допомога була. А ось морально – це надзвичайно складно. Постійно не спиш ночами, моніториш новини, мережу, чи був на зв’язку.
«На Благовіщення подзвонила медсестра з Києва й повідомила, що Андрій живий»
– Коли востаннє спілкувались з Андрієм перед його пораненням і коли отримали «похоронку»?
– Зазвичай це були розмови по відео. 30 березня востаннє. Чоловік лиш повідомив, що їх чекає штурм й просив передати його каску та бронежилет тільки через 15 днів. Я відповіла, що добре. Й помітила, що очі у нього бігають. Хвилювався, щоб нічого не гепнуло, щоб не почула вибухів чи чогось зайвого.
У ніч на 2 квітня сну вже не було. За кілька днів у дворі помітила представників військкомату, лікаря, сільського голову. Зрозуміла, що щось сталося. Вручили «похоронку» зі словами: «Тримайтеся. Співчуваємо». Далі була страшна істерика. Старша дочка сильно плакала. Я думала вже медиків викликати. А потім почалось найстрашніше – підготовка до похорону. Збіглись сестри, родичі чоловіка… Бо я була у розпачі, не знала, за що братись. Вже домовились зі священником, придбали хустинки, рушники, свічки. Вибрала найкраще фото коханого, щоби видрукували на портрет з чорною стрічкою. Місцева влада розпорядилась дати грейдера дороги розрівняти, бо ж остання дорога воїна до цвинтаря має бути рівною, без вибоїн. Тільки от чогось із ямою на цвинтарі тягнули. Планували заїхати за мною 7 квітня, щоб разом обрати там місце для поховання.
Навіть кошик з квітами придбали…
– Я їздила до свекрухи. Дорогою зайшла до магазину і замовила композицію у вигляді серця із троянд. Великих та червоних – палких, як моє кохання до Андрія. Узгодили підпис. Потрібно було лише сповістити, на яке число призначений похорон. Бо ми чекали на тіло… І тут на Благовіщення дуже рано прокинувся Макарчик. Наче щось відчував. Біля сьомої ранку пролунав дзвінок з невідомого номера. Жінка представилась медсестрою з Києва. Вона повідомила, що Андрій живий, але важко поранений. Телефон знайшла у речах, які були з ним.
Повірили їй без нотки сумніву
– Чогось так серце мені підказувало. Я була в чорній хустині тоді. Почувши таку новину, зняла її та викинула куди подалі. Й бігала по хаті вже весела, сміялась до людей. Вони, певно, думали, що божевільна. Проте я заявила, що похорон скасовується, їду до Житомира, де живе сестра Андрія, а звідти – на столицю. Дорогою до мене дзвонили родичі й переконували, щоб верталася, бо мене надурили аферисти, адже тіло вже везуть. Я не знаю, чого тоді представники військкомату їм телефонували, а не мені, дружині.
Побачили чоловіка у шпиталі…
– Поки чекала під реанімацією, промайнули десятки думок. Я все уявляла, який він. Чи без ока, чи обпечений, чи без ноги, рук… Та зайшовши у палату побачила, що голова обмотана. Кінцівки прив’язані, бо в нього все боліло та крутило й він рвався. Дихав Андрій сам. Він глянув на мене і сказав: «Я був у Дніпрі. Як ви мене знайшли?» Потім я розповіла історію про його загибель. Він був шокований. Але сміявся найбільше з того грейдера. Мовляв, хоча б людям буде комфортніше тепер.
Коли Андрій вперше приїхав додому, то плакав від щастя
– Як Андрій отримав поранення і як він почувається зараз?
– Бійці знаходились під Червонопавлівкою. Під час бою зі сторони окупантів пролунала черга. Далі чоловік нічого не пам’ятає. Його встигли евакуювати, забрали у шпиталь. У горлі клекотіла кров. Здавалось, що з голови витікає мозок. У лікарні Дніпра з голови чоловіка витягнули уламок довжиною 20 сантиметрів та кілька менших. Через набряк видалили частину черепної кістки. У листопаді буде ще одна операція.
Зараз йому краще. Деколи може пройтися без палиці. Кожні вихідні забираємо чоловіка додому, бо нам від лікарні 40 кілометрів. Коли вперше приїхав додому, то плакав від щастя. Не міг із сином награтися. Він і досі не може зрозуміти, як йому та побратиму Даміру вдалося вижити із 30 бійців у тому бою. Історія така, що будемо переповідати у поколіннях.
Вікторія МИКИТЮК, «ФАКТИ»
Фото надані Ольгою ГРИЦАЙЧУК
Читайте також: Майстриня з Донеччини виготовляє в Рівному іграшки Перемоги
- Прогноз погоди для Рівненщини на 26 грудня. Без істотних опадів, туман, ожеледиця
Синоптики надали прогноз погоди для Рівненщини на 26 грудня. У четвер буде хмарно з проясненнями. Без істотних опадів. Вночі та вранці туман, слабка паморозь. Через ожеледицю і туман оголошено I рівень небезпеки.