«Про те, що мій син знаходиться в російській колонії «Чорний дельфін», остаточно дізналася від міжнародних адвокатів, – говорить здолбунівчанка Оксана Ніверчук. – Почала звертатися до наших силових структур: витягніть Артура з полону!
Я відчувала серцем, що його вдасться обміняти і він повернеться додому, до батьків, до друзів. Не могла стримати сліз, коли з Координаційного штабу повідомили: «Обмін відбувся! Ваш син уже на території України!».
У російському полоні він перебував понад два з половиною роки!».
Мій військовий шлях розпочався з добровольчого підрозділу «Азов»
Після закінчення Рівненського вищого училища Департаменту поліції охорони Артур Ніверчук через військкомат хотів оформити документи до підрозділу «Азов». Але тут йому запропонували службу в ЗСУ, бо підрозділ «Азов» структурно підпорядкований Національній гвардії. Тоді хлопець вирішив самостійно рухатись до своєї мети.
У 2019 році в Києві успішно пройшов психологічний відбір, у Маріуполі – курс молодого бійця. За розподіленням потрапив до мінометної батареї. Як артилерист пройшов бойовий вишкіл у зоні АТО.
У 2021 році перевівся до взводу розвідки спеціального призначення. Тут, за його словами, гарна підготовка як піхотинця відіграла ключову роль уже в умовах повномасштабної війни.
На дефіцит боєкомплекту не скаржився
«З чого почав ворог атаки на Маріуполь? – говорить Артур. – Пріоритетом противник визначив за свою ціль радіолокаційну станцію. Потім по місту інтенсивно працювала артилерія, пішла техніка – танки, БМП, з ними – піхота. У перших ешелонах штурму були не професійні «контрачі», а збір деенерівців. Противник власними втратами довго намагався з’ясувати, де найкраще зробити прорив.
Нам не вистачало професійних контрактників, тому закривали вузькі місця добровольцями з територіальної оборони. Переважно наш взвод був задіяний до оперативних викликів і вирішення складних завдань.
Зрештою, і самі тримали оборону. Щоб створити видимість великої кількості бійців, переміщалися з поверху на поверх.
Я використовував у стрілецьких боях як ПКМ, так і автомати калашникова різної модифікації, рідше – снайперську гвинтівку. На дефіцит боєкомплекту не скаржився.
«На війну потрапиш, у Бога повіриш!»
Літальні безпілотні апарати противника фіксували всі наші переміщення. Противник засипав нас мінами, зокрема 240 мм калібру. Коли вже не було змоги утримувати будинок – переходили в інший. Під час однієї з ротацій наші хлопці потрапили в засідку. Їх треба було максимально швидко евакуювати. На цю операцію виділили близько 30 людей. Ми зосередилися навколо арки великого будинку. Стою в її центрі й ловлю неприємне відчуття: якщо зараз «прилетить», то посіче осколками, тому приймаю рішення максимально притиснутися до стіни. У цей момент пролунав вибух. Я не почув свисту міни. Можливо, це був скид з ворожого безпілотника. Неподалік від мене впали двоє морських піхотинців – отримали осколкові поранення. Я залишився неушкодженим.
Ще в підлітковому віці хтось із бійців АТО говорив мені: «На війну потрапиш, у Бога повіриш!». Після подібних випадків я ще більше переконаний у певну містичну силу.
Противник діяв підступно – стріляв по будинках бронебійно-запальними набоями. Перший поверх швидко вигорав, а далі полум’я піднімалося вгору. І ти міг опинитися у вогняній пастці.
Наш підрозділ разом із іншими військовими формуваннями перебував на правому березі річки Кальміус, яка розділяє місто навпіл. Ворог зумів затиснути нас у кільце. Залишався єдиний шлях – перейти міст через річку і зайняти оборону в «Азовсталі». Це було надскладне завдання. Перші кілька одиниць техніки, в якій перебував і я, проскочили по мосту, решта потрапила під прицільний ворожий вогонь. Але дороги назад не було – тільки вперед. Отож багато наших бійців, щоб врятуватися, форсували холодну річку без належного спорядження. Хтось зміг дістатися берега, хтось втратив ногу чи руку. Крики, стогін. Довелося виносити багато поранених. Протягом 14 -15 квітня 2022 р. ми втратили близько ста азовців.
Хто зміг добігти до мережі тунельних сполучень «Азовсталі», той врятував собі життя. На вулицю з підземелля, без необхідності, практично не виходили. Бункер, в якому ми перебували, назвали «Джерело». У ньому було холодно, через відсутність сонячного світла обличчя стали блідими. Місце такої дислокації дуже прагнула знищити ворожа авіація, бо тут була велика концентрація наших військових. Зрештою, наша група перемістилась до бункеру із позивним «Дос», звідки ми заступали на бойові позиції околиць «Азовсталі».
Дорога до неволі розтягнулася на декілька днів
У середині травня від нашого командування надійшов наказ: виходимо до полону під егідою Міжнародного товариства Червоного Хреста. Інших варіантів, щоб зберегти життя оборонців, не було. Нам пообіцяли коридор без провокацій і прискіпливого ставлення. Мовляв, усе буде медійно.
Дорога до неволі розтягнулася на декілька днів. Ми проходили повз коридор, відкривали рюкзаки для огляду. Працівники конвою речі, які їм сподобалися, залишали собі, решту – повертали. У кожного бійця з’ясовували, з якого він підрозділу і фотографували. Вже в автобусі запитували, чи передавати інформацію українським органам влади, а також рідним. Хтось просив це зробити, дехто відмовлявся.
Були окремі провокації з боку росіян на кшталт: «Що, Бандера герой?». Наші теж огризалися, дозволяли собі сміливі висловлювання. Були сподівання, що через 3-4 місяці обміняють. Я навіть не вірив, що таке в полоні реально».
В Оленівській колонії рашисти організували теракт
«Автобусами нас відвезли в сумнозвісну колонію Оленівка, – продовжує Артур Ніверчук – Тут мене оточили четверо деенерівцівців: «З якого підрозділу?», «Ти мобілізований?». «Ні, контрактник». Вони ніяк не могли повірити, що я добровільно пішов до війська. Біля автобуса чую їхню розмову: «Нас, очевидно, надули. Щось тут не так. Дивіться, ці хлопці цілком адекватні! Певно, наше ТВ реально голову промило».
Вони дійсно дивувалися, що ми такі ж люди, як вони. Їхня пропаганда стала руйнуватись на очах…
Мене поселили в барак, в якому було 333 людини. Я був шокований великими інтервалами в харчуванні. Бо раніше нам казали, що харчування буде триразовим. Проте росіянам вірити – себе не поважати. Снідати ходили о… 12 годині дня, обідати – о… 23 годині. На обід давали ще й вечерю. Називали таку порцію їжі саркастично: спаяна обід-вечеря. Організм відразу відчув упадок сил. Коли полонені виходили на плац шикуватися, то часто, втрачаючи свідомість, певно через недоїдання, падали в обморок.
В Оленівці рашисти в одному з бараків, де перебувало багато наших полонених, організували теракт. Я візуально бачив, що він зазнав сильних руйнувань. Адміністрація колонії відвозила поранених у госпіталь. Тих, хто вцілів і мав легкі травми, забирали в ізолятор, щоб вони не могли спілкуватися з полоненими з інших бараків. Але інформація про теракт швидко поширилася не тільки колонією, а й світом.
У деяких наших бійців були мобільні девайси з сім-карткою. Напевно, в силу неуважності не всіх оглянули. Тому була можливість спілкуватися з батьками, писати їм есемески.
Чотрьохгодине етапування
У вересні 2022 року спочатку забрали на обмін офіцерів, згодом пересортували рядовий склад. Я потрапив у Таганрог. Етапування протягом чотирьох годин до цього міста було нестерпним. Нас посадили «ялинкою», таким чином, щоб руки обіймали корпус товариша, тому здавлювали один одного. Шапки на наших головах обмотували скотчем до носа. Комусь руки фіксували стяжками. Було складно дихати. Мені вдалося звільнити свої руки від цих «пут», і трохи зняти пов’язку з обличчя. Коли це побачив конвоїр, то кулаками бив об голову, що аж в очах пройманули білі спалахи. На руках у багатьох хлопців після стяжок утворилися глибокі вм’ятини.
Перебуваючи в полоні, зустрівся з одним хлопцем. Він розповів, що під час допиту росгвардійці та деенерівці, дізнавшись, що ми відбивали їхні атаки малою кількістю людей, були дуже здивовані. Навіть руку за це йому потиснули.
Били по ногах електрошокером
У Таганрозькому СІЗО чув тривалі крики людей – із них знущались за татуювання. Когось відкачували, бо не міг прийти до тями. Тут пройшли звичайну зеківську процедуру – всіх підстригли налисо і відправили в холодний душ. Через деякий час зайнялися безпосередньо мною. Накинули мішок на очі й вдарили декілька разів електрошокером по ногах. Почали вибивати інформацію за військові злочини. Запитували: «Ти про це знаєш?». Навіть якщо не знав, все одно отримував декілька палиць електрошокером. Потім зняли з голови мішок. Поклали лист паперу форматом А-4. Його зміст не бачив, бо підсунули лише половинку. Наказали: «Став сюди підпис!». Після цього знову накинули мішок на голову. Через 20 метрів дозволили випрямитися і кинули як собаці одяг зі взуттям.
Відправили в камеру на двоє чоловік. Приміщення дуже холодне, з відкритим вікном. Його можна було закрити тільки з дозволу адміністрації.
У СІЗО сніданок починався о 7 годині ранку. Порція складалася з 3-4 ложок каші або з декількох частин картоплин, також несолених. Виручали один одного їжею. Ми це називали гастрономічним комунізмом (усміхається, – прим. автора).
«Нам від тебе потрібна правда» – говорили кати
У квітні чи в травні 2023 року викликали мене в кабінет. Я зрозумів, що зараз будуть «вішати справу». Наказали лягти на спину, очі закрити. Мені підняли ноги. Руки засунули під коліна і обмотали скотчем. Під руками протягнули два металічні предмети і підвісили. Кажуть: «Нам від тебе потрібна правда». Що я, мовляв, був там і там, вбивав…цивільних людей! І завели на мене кримінальну справу за …вбивство п’яти цивільних осіб!
Продовжили «опрацьовувати» мене у слідчому комітеті Донецька: «Ти розумієш, що від тебе хочуть?». Кажу: «Розумію». Продовжують далі: «Які злочинні накази виконував?», «Кого вбивав?», «Хто до цього був причетний»? Основний посил був, щоб я розкаявся. Вийшло так, що 14 листопада свій день народження «відсвяткував» у слідчому комітеті.
На судовому засіданні, сфабрикувавши справу, мені винесли вирок: пожиттєве ув’язнення з особливим режимом утримання. Свідків не запрошували. Сказали, що вони не могли з’явитись на суд, бо бояться… за своє життя і здоров’я. Прокурор у заключному слові акцентував увагу на тому, що людина, яка у 18 років пішла до такого непростого націоналістичного підрозділу як «Азов», не могла не розуміти наслідків своєї політичної позиції.
Оскаржувати рішення суду – справа марна!
«Я зберігав оптимізм»
Що в той момент відчував хлопець? Каже, що зберігав оптимізм і тихенько про себе посміхався. Через 4 місяці з Донецького СІЗО його відправили в Саратов, звідти – в СІЗО Оренбурга. Тут оперативники перепитували: «Ідейний чи не ідейний?», «Мобілізований чи контрактник?». І запропонували вступити …в російський добровольчий батальйон Богдана Хмельницького.
Артур відповів, що ліпше буде сидіти у в’язниці. Згодом запропонували дати інтерв’ю про… злочини. Відмовився, але врешті-решт змусили.
У «Чорному дельфіні» катували професійно
«Я вже знав, що мій кінцевий пункт – колонія «Чорний дельфін», що в Оренбурзькій області, на кордоні з Казахстаном, – додає Артур. – Що запам’яталося? У «Чорному дельфіні» били професійно. По руках і ногах гумовими палицями, по обличчю – долонями. Заставляли ставати на вихідну позицію, тобто підтягувати коліна під себе, витягати руки в сторону і стояти тривалий час у позі півстільця. Від цього тюремні інспектори кайфували.
Змушували також співати гімн російської федерації. Могли записати в порушення тюремного режиму навіть нецензурну лексику, яку ти не висловлював, і відправити в ізолятор.
Для довічно ув’язнених передбачена щодня примусова робота – пошиття одягу з 7 години ранку до 20 години вечора, як було в нас. За місяць я отримував 1500 рублів. За них можна було купити палку ковбаси або пакет печива.
Про моє перебування в «Чорному дельфіні» розповіли батькам міжнародні адвокати».
Артура зустрічали в Здолбунові як героя
Всередині жовтня 2024 року в камеру в’язниці до Артура Ніверчука прийшла жінка з спецчастини, показала документ: «Після покидання Росії вам заборонено в’їзд терміном на 10 років». Оперативник-офіцер сфотографував хлопця на наявність синців. Тоді стало зрозуміло: буде обмін!
Із Саратова військовий літак доставив наших полонених до Ростова, звідти пересадили на другий борт, який вирушив начебто на Брянськ. З цього міста декілька годин їхали до українського кордону з мішками на голові, але нормальному диханню вони вже не заважали.
18 жовтня 2024 року Артур ступив на чернігівську землю. У Здолбунові, де народився і живе, його зустрічали квітами, обіймами сотні земляків.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ