На майдані Рівного поруч із домовиною молодого захисника стояли весільні короваї — мовчазні символи того життя, яке він так і не встиг прожити. 26-річний рівнянин Дмитро Паскар повернувся додому після двох років невідомості. Його чекала мама, чия надія перетворилася на поезію та дорогу з рушників, створену для всіх синів, що не повернулися вчасно. Та саме цього разу звістка прийшла.
Ці чотири весільні хліби – короваї – неначе змагалися між собою за місце під затягнутим хмарами небом: я – кращий! А я – вищий! Та люди, здається, не помічали ані тієї краси, ані величі…
Бо стояли вони на майдані, біля домовини 26-річного старшого солдата Дмитра Паскаря, який нарешті повернувся до рідного Рівного. «Наш Діма повернувся на щиті цієї ночі, він удома, в місті, де народився і виріс…» – написала мама Руслана Броновицька, повідомивши про день прощання.
Два роки тиші й надії
Два довгих роки вона жила надією. «Зниклий безвісти», такий був офіційний статус її сина. Тобто – той, хто між небом і землею…
Її сонцесяйний Дмитрик змалку жив на швидкості: чи то утнувши підліткову витівку в класі чи тоді, коли випікав хліб на «Рум’янці». Він спішив жити: а може, передчував, що його земний шлях буде таким коротким?
Погодьтеся, в Дмитра була найблагородніша в цьому світі професія – пекар. І він не просто пік, творив кожну хлібину, додаючи до тіста найефективніший складник – частинку своєї величезної душі. Тоді хлібина неначе оживала й сама «просилася» до покупців – швидше, швидше! У кожній скибочці хліба, який відкроювали рівняни, жив пекар Дмитро.
На початку 2023-го він добровільно став на захист Вітчизни: обов’язок перед Україною переважив над бажанням пекти хліб. Хліб, що пахне війною… У відпустці планував одружитися зі своєю нареченою.
А вже в жовтні того ж 2023-го після бойового завдання на запорізькому напрямі його телефон замовк… Невже назавжди? – побивалася мама і занурювалася у невідомість. У її безсонні очі все частіше почала зазирати смерть , їй не хотілося жити без сина.
І раптом внутрішній голос наказав їй: досить! Ти маєш бути сильною заради Дмитра. Так народилися її вірші – один, другий, третій. Усі – для нього і про нього. Збірочка «Вдруге ти його не народиш» зібрала на презентації стількох людей – щирих, співчутливих, що й не очікувала. Вона читала свої рядки:
...квітнуть очі чиїсь незабудками
серце чиєсь- первоцвітами
вони вчора були спасителями
а сьогодні стали квітами...
А тоді разом із мамами, які чекають на своїх синів, вона почала вишивати рушник надії. В містечках і селах області на полотно лягали чорні й червоні хрестики. Це була омріяна дорога додому для кожного воїна світла – з рушників із їхніми іменами чи позивними. У День Гідності та Свободи в найвищому місці Рівного – Свято-Покровському соборі ПЦУ – вони презентували й освятили рушники. Для того, щоб з’єднали вони небо і землю. Щоб Усевишній почув материнські благання і послав бодай якусь звісточку…
І (о, диво!) до неї та звісточка прилетіла: тіло Дмитра Паскаря ідентифікували. Залишилося дочекатися його повернення додому.
Остання дорога додому
… Її сина проводжали в останню земну дорогу: велелюдний майдан, Свято-Покровський собор, алея Героїв на кладовищі «Нове».
Там тріпочуть на вітрі жовто-блакитні знамена, неначе закликають усіх нині сущих: цінуйте свою землю, любіть Україну, не розмінюйте її на мідяки…
І в ту тишу, яка приходить після прощання, народилися нові мамині рядки – вже для сина, який тепер у небі:
лети, моя Пташко, лети,
лети у далекі світи –
світи, моє Сонце, світи
тим, хто не знає, куди іти
хто гострі не вміє стирати кути
світи, моя Зірко, світи.
рости, мій Боле, рости
сягай незримої висоти
освячуй, мій Боле, любовʼю мости –
крути колесо, мій Боле, крути.
Вони залишилися з нею так само, як і пам’ять про той день, коли Дмитра проводжали в останню путь. А на майдані, серед знамен і людського мовчання, були ще короваї: ті, що спекли для нього, й ті, що для інших синів… Хлопців, нареченими яких навіки стала Україна.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.