«Герої, херої та ще багато хто» – так іронізує про війну і себе Віталій Запека.
Його романи – смішні й болісні, абсурдні й неймовірно правдиві. Він був фермером, фотографом, добровольцем, а став – піонером воєнної сатири. На зустрічі в Гощанській бібліотеці Запека розповів, як писати про фронт смішно і чому це важливо.
– Коли ми усміхаємося, в Кремлі падає цегла, – часто повторює він. Це, зрозуміло, перебільшення, гіпербола. Але як приємно таке чути! Наскільки такий гротеск поліпшує настрій, уяву, потішає читача!
Воєнна проза з посмішкою: у чому унікальність Запеки
Авжеж, читача. Бо Віталій Запека – навдивовижу талановитий літератор. Щоправда, не класичний, специфічний, «несерйозний», однак у цьому, либонь, і полягає суспільна цінність його прози. Воєнно–сатиричний роман 58–річного полтавця, як сказано в одній з анотацій, – ковток свіжого повітря на тлі сухих, важких текстів про Російсько–українську війну. Весело, смішно писати про серйозні речі не кожному до снаги. Мабуть, Запека в цій царині – таки піонер на нашім терені.
Піонером він був і в дитинстві. Не цим, а тим, червоногалстучним. І вже тоді, у 70–х, протестував. Ну, вельми не подобалася п’ятикласникові, що вже вмів по–дорослому аналізувати, тодішня дійсність. Ніяк не виходило заприязнитися з тотальними лукавством та показухою. У ногу з протестом ішла іронічність – перша ознака гострого розуму. А втім, вона й ниньки не відстає: прозаїк охоче стібається із себе, друзів, побратимців.
Про це та про багато іншого Запека розповів нещодавно в читальній залі Гощанської центральної бібліотеки. Колегам і сільським школярам його представив провідний бібліограф Андрій Кручок, сказавши, що гість не лише написав та видав низку книжок, а й виступає в іпостасях фотохудожника та волонтера.
Фронтова фотографія і книги, які «зберігати вічно»
Війну знає не з оповідей. Учасник АТО, до якої прилучився добровольцем. Воював у складі батальйону «Полтава». 25 лютого 2022 року знову пішов на фронт. Командував відділенням ручних протитанкових гранатометів. 2 квітня, під час оборони села Новомихайлівки, що на Донеччині, Віталія Леонідовича тяжко поранив снайпер. Пізніше боєць пережив дві газові атаки…
А творчий портрет він малював уже сам. Перескакував із теми на тему. Сказав, що з’явився на цей світ у п’ятницю, 13–го числа. У школі якось шокував учительку російської мови й літератури глибокою фразою: «Микола Гоголь у своїх творах завжди насміхається над росіянами, а українців, навпаки, ідеалізує», за що директор особисто прийняв його, одинадцятилітнього, у ВЛКСМ, зробивши першим підпільним комсомольцем Радянського Союзу. Зізнався, що вже давно склав рейтинг найрозумніших і найтупіших людей та всякчас намагається не спілкуватися з останніми. Подорожував аж до Уралу, дійшовши висновку, що цікаво жити – це класно. Був підприємцем, фермером, робітником. Тобто на літературу не замахувався, хоча шістнадцятирічним написав гротескну казку та багато читав, осилюючи щороку сливень 300 книжок.
Усе докорінно змінила війна, на котру він, колишній армійський шифрувальник, потрапив з легкої руки майора–психологині, що попозувала перед фотооб’єктивом майже оголеною ню. Тоді вражена жінка ще не знала, що Запеку за таку майстерність побратимці небавом наречуть Спілбергом. Відтак було багато інших світлин. Вони тепер експонуються в кількох музеях України, а в одному з держархівів на теці значиться: «Зберігати вічно». Тоді ж побачив світ фотоальбом із розповідями «Батальйон «Полтава». Роки війни».
«Цуцик», «Полінка» і ще — тексти, які читають діти і бійці
Перегодом українського читача зворушив антивоєнний роман «Цуцик» – добра, світла історія, пронизана правдивими емоціями. Оповідь ведеться від імені малого щеняти, яке шукає свою людину. Йому не відомі складні абстракції, що ними двоногі зазвичай виправдовують свої війни, проте тваринка розуміє, що таке дружба, доброта й самопожертва. Це чесний та відвертий погляд на нас ніби збоку. Запека на ту пору вже дістав контузію, обморозив обличчя, але книжка так і не виборола Шевченківської премії, хоча перевидавалася аж 16 разів.
«Герої, херої…» на сцені: Швейк по-українськи
«Герої, херої та не дуже» – наступний роман. Матеріал накопичувався на фронті. Літератор Олександр Смурий схарактеризував твір так: там усе правда, навіть художня видумка, хоча життя, службу, стосунки, оману, ілюзії, сподівання вчорашніх бухгалтерів і будівельників, котрі за покликом серця стали бійцями добробатів, описано з гумором і сатирою. Так сміятися, напевно, може лише Запека, що бився у складі одного із цих підрозділів протягом трьох літ.
Його ілюстратор увіковічнив у шоломі, бронежилеті та з незмінною базукою АТ4 в руках.
– Розбишака, – схарактеризував зображення на палітурці «Спілберг».
Між іншим, Дніпровський національний академічний театр імені Тараса Шевченка на основі «Героїв…» показав виставу, позиціонувавши головного персонажа як «українського вояка Швейка».
– Я себе ще навіть письменником не відчуваю, – прокоментував подію гість бібліотеки, – а з мене вже зробили драматурга. Сказали: у нас немає твоєї іронічності. Аферисти? Атож. Але мені ці люди подобаються. Сам такий.
«Абсурд» і «Ковбасокрад»: філософія через гротеск
«Абсурд» – інтелектуальний роман–антиутопія. Автор залюблений у цю книжку, пишається нею. Він не раз замислювався над тим, як Росія перетворилася на «парашку», а її народ – на населення.
– Італієць Умберто Еко, – мовить з огляду на це, – виділив понад 10 ознак «вічного фашизму». Так от, Росія «виконала» план щодо кожної на 120–150 процентів. Люди, укупі з якими ми громили нацизм 80 літ тому, самі стали нацистами. А в звірину вони переродилися завдяки своїм медіа.
Моя антиутопія оконтурює цей вплив. Уявіть собі судовий процес. Суддя не знає, за що судить молоду людину. У прокурора – аналогічна ситуація, але він вимагає довічного ув’язнення. Теж необізнаний адвокат кричить: «Мого клієнта треба розстріляти!». Натовп, діючи за сакраментальним принципом: «Не читав, але засуджую», тримає попід судом плакати з людиноненависницьким написом: «Розстрілу замало!». Аж тут з’являються власник медіа та медіапродюсер. Чується клацання – і люди фанатіють, кайфують, боготворять засудженого, цитують його, надягають футболки з його портретом…
Під завісу Віталій Запека познайомив загал із рештою своїх творів. «Полінку» створив під час АТО, коли вирвався з оточення. Позаяк дуже любить тексти, написані від першої особи, то із читачем веде мову 4–літня дівчинка. З нею ж спілкуватиметься також його внучка, для котрої і написано книжку, хоча на палітурці значиться: «Для дітей від 4 до 80,5 років». Малі, що вже читали «Полінку», перестають плакати. Її часто порівнюють з «Алісою в Країні Див» Льюїса Керрола.
«Бабах на всю голову» – перлина сучасної короткої прози. Літератор із притаманною йому щирістю досліджує, як у непростих обставинах українці зберігають людяність, розповідає про досвід Російсько–української війни, про нашу безмежну жагу до життя та свободи. Правда, у текстах не фігурує жодне ім’я, жоден топонім. А проте це напрочуд українська книжка. Гонорар за неї – сонячна електростанція, що досі воює на фронті.
Фантазії, що б’ють у точку: між Раем, Пеклом і божевільнею
288–сторінковий «Ковбасокрад у Раю» на перший погляд може здатися жартівливим твором. Але тільки на перший. Вдумливий читач розуміє, що за допомогою гумору й сатири Запека розмірковує про серйозне: про релігію, про роль церкви, про наші уявлення щодо Раю та Пекла, про людей загалом.
Або ось така фабула. Володар Усесвіту чи, може, навіть його Творець успішно керує своїми підданими, коли випадково дізнається, що насправді вони з товаришами мешкають у кімнаті для буйних місцевої божевільні. Компанія виривається на волю – начувайтеся, поліціянти, пияки й негідне керівництво міста! Тихоня та його товариші точно знають, чого вони хочуть від світу і як це зробити. От тільки б не заснути, бо Завтра знову стане Сьогодні.
Новий роман і старе питання: хто насправді божевільний?
Це я про останню Запекову книжку – «придуркуватий роман» «Завтра знову Сьогодні». Вона вийшла цьогоріч. Розповідаючи про видання, письменник удається до риторичності: де ж насправді божевільні люди – у психлікарні чи поміж нас, нормальних?..
Юрій КУЗЬМІН,
провідний бібліотекар Гощанської центральної бібліотеки.