Трапляється, соцмережі вибухають гнівними обуреннями на поведінку водія маршрутки чи кондуктора тролейбуса, які когось із пасажирів не пустили в салон чи нагрубили йому. На жаль, і такі випадки мають місце.
Хоча, заради справедливості, треба сказати, що скандали нерідко провокують і пасажири.
Фото ілюстративне
Для прикладу, розповім про власні спостереження під час поїздки на роботу на тролейбусі №193, який курсує за маршрутом «Північний – Луцьке кільце». П’ятниця, пів на дев’яту ранку. Кондукторка, пересуваючись тролейбусом, обілечує пасажирів.
Чую неподалік її привітний голос: «Це у тебе учнівський?» – запитує вона в пасажира, в якого за медичною маскою та натягнутою до брів спортивною шапкою лише очі виглядають. «А що, не видно?!» – обурюється той.
«Хіба за зовнішністю можна визначити вік людини, – спокійно каже кондукторка. – Ось хіба, дивлячись на мене, скажеш, що я пенсіонерка? Або ж он хлопчик сидить. Я думала, що йому ще й шести немає, а він мені учнівський показує. Показав би, у мене не було б до тебе ніяких питань».
«Я вдома учнівський забув», – буркнув юнак. «То так і поясни, хіба я – не людина не ввійду в ситуацію? А ти відразу щоки роздуваєш». «А ви хіба самі не знаєте, що в нас у місті пільговий проїзд для учнів?!» – гнівно випалив пасажир.
«Я знаю. Але є ще й інструкція, згідно з якою пільговики повинні пред’явити документ, який дає їм право на пільговий проїзд. Цього разу їдь собі, а на майбутнє не забувай свій учнівський».
Через якихось дві зупинки до салону, тягнучи за собою дві великі сумки, заходить літній пасажир. «Що у вас?» – запитує кондукторка. «Пенсійний». «Для пенсіонерів безплатний проїзд з 10-ї ранку», – пояснює вона. «Це відколи таке? Я недавно їхав, ніхто мені про це не казав». «Можливо, ви вже після 10-ї їхали», – припускає кондукторка. «А яке це має значення? Понавидумуєте собі, аби тільки обібрати людей догола. Совісті у вас немає!» «Та не я ці правила встановлюю, а відповідне розпорядження…», – пробувала виправдатися жінка, але чоловік її не слухав, а продовжував виливати свій гнів на всіх і на все.
Не встигла кондукторка оговтатися, як на наступній зупинці трапився їй ще один неординарний пасажир, який пред’явив їй посвідчення інваліда 3-ї групи. «До 10-ї ранку на безоплатний проїзд мають право учасники війни та інваліди 1-ї і 2-ї групи. Тож вам доведеться оплатити вартість квитка», – розтлумачує вона. «Та мені лише дві зупинки, хіба вам шкода?»
«Мені не шкода, але я на роботі, а не в себе вдома, де можу робити, як захочу». Ніяк не реагуючи на просьбу кондуктора заплатити за проїзд, чоловік, повернувшись обличчям до дверей, простояв до зупинки. А щойно на майдані Незалежності відчинилися двері, він вискочив із тролейбуса і зник за натовпом пасажирів.
«Ну що, день почався. А це лише ранок», – зітхнувши, проказала сама до себе кондукторка і відійшла від дверей, щоб дати дорогу іншим. Мені ж подумалося: «Це ж які «залізні» нерви треба мати, щоб працювати кондуктором?!» А вголос лиш побажав жінці здоров’я та терпіння.
Василь БУСЬКО