Учителька, яка 45 років присвятила служінню українській освіті.
Про Учительку, Наставницю, Натхненницю говорили в Рівненському ліцеї №13. Минуло 40 днів, як український світ покинула унікальна людина. Заслужена вчителька України Ірина Леонтіївна Мізюк (у дівоцтві Барабаш, у другому щасливому заміжжі Олійник). До світлиці, де відбувся захід «У пам’яті – жива, бо вчила літати, мріяти, творити!..», запросили всіх, хто хотів причаститися Світанком і пошанувати світлу пам’ять Ірини Леонтіївни Мізюк.
Були й просвітяни, які сказали своє слово про віддану українській справі посестру. У неї, як висловився отець Сергій Лучанін, душа була, як вишиванка, цвіла всіма барвами для України.
Слава про визначного майстра-педагога поширилась по Україні
Про Ірину Леонтіївну багато чула ще до нашої першої зустрічі. Слава про неї як про визначного майстра-педагога, чудову вчительку української мови та літератури поширилася на всю Україну. Її уроки заворожували не тільки школярів. Вони вражали, навіть чудодійно магнетизували досвідчених методистів, яким щастило побувати на її заняттях. Випускниця одного з провідних і найбільш вільнодумних закладів – Львівського національного університету імені Івана Франка – була свідома своєї місії: формувати в молодого покоління український дух.
Особисте наше знайомство відбулося вже за незалежної України, коли я була запрошена на вогник її літературного гуртка «Світанок». Політ фантазії, поетично-творче піднесення, здивування, захват, сяяння дитячих очей – це те, що запам’яталося на все життя. Пані Ірина ласкаво називала гуртківців «мої світанчата».
По-справжньому ми зблизилися за років п’ять до її кончини – 16 серпня 2024 року. Від неї дізналася, що в дитинстві Ірина Леонтіївна мріяла стати геологом. Тому вона наполегливо готувалася до цього: загартовувалася, займалася спортом. Вона була лідером, вигадницею, ініціаторкою багатьох цікавих походів, несподіваних витівок, пригод, у яких брали участь однокласники.
Шкільні роки пройшли в Клевані
Шкільні роки пані Ірина провела в Клевані, який був для неї центром всесвіту. Там у неї був дім із садом, городом, квітником. Здавалося, лише їй співали пташки, гули бджілки, а неспокійні оси дивували своїми чудернацькими гніздами-капшуками. Саме в Клевані, маючи вже солідний вік і хворе серце, Ірина Олійник допомагала нашим воїнам. Вона підготувала 65 півлітрових слоїків консервованих овочів, самостійно доправивши їх у волонтерський центр. А ще насушила 17 трилітрових банок яблучних чипсів, теж офірувавши їх на фронт.
Хворе серце давало збої. Улюблений син Ігор, який проживає в Одесі, з тривогою застерігав маму про небезпеку перевтоми. Намагався делікатно зупинити її рвійність. Але так само делікатно й ніжно вона відповідала йому по телефону: «Я потроху, помаленьку…»
Допомогла трохи вгамувати сердечні болі лікарка з Лондона, одна з багатьох учениць Ірини Леонтіївни. Зауважу, що учні постійно телефонували своїй улюбленій учительці, провідували її, допомагали.
При ближчому знайомстві з цією дивною, не від світу цього жінкою була приголомшена, як Всевишній так щедро обдарував її найбільшими людськими чеснотами. Надзвичайно мудра, добра, тиха, скромна, чуйна, ненав’язлива, делікатна, а ще – ерудована, шляхетна. Мені бракує словникового запасу для характеристики пані Ірини. Як жінка завжди була елегантна, у святкові дні – особливо вишукана. Її інтелігентне обличчя світилося усмішкою, привітністю, оптимізмом, а благородне серце хотіло обняти весь світ.
Знаємо, бо це аж ніяк не секрет, що вчителі переважно завантажені так, що на своїх власних дітей у них не вистачає ні сил, ні часу. У пані Ірини на все вистачало її кипучої енергії. У її книзі «Денники матері» є багато чого повчитися. Як треба не тільки любити дітей, а й гартувати і готувати до майбутнього непередбачуваного життя. Вона прекрасно виховала своїх синів. Ігор обіймає високу і відповідальну посаду в Одесі. Роман, учений, академік, фахівець з квантової механіки, працює в Парижі.
Учителька, яка 45 років присвятила служінню українській освіті
Проте найперше, ким вона була, – Учителькою, яка 45 років присвятила служінню українській освіті. Неперевершено володіла словом, досконало знала літературу, напам’ять читала Тараса Шевченка, Ліну Костенко, всі поезії шкільної (та не тільки) програми. До кожної дитини ставилася з любов’ю і повагою. Намагалася віднайти іскорку, з якої витворювала чудо: звичайний школяр запалювався і ставав творцем самого себе. Тому не дивно, що й на пенсії пані Ірина не була самотньою (хоч її власні діти далеко від неї). ЇЇ постійно опікали «шкільні діти». Вона розповідала, що часто навіть побутові проблеми вирішувалися за сприяння її колишніх учнів, які, як випадково виявлялося, працювали у відповідних службах.
Зі своїми учнями Ірина Мізюк мандрувала Україною. Вона зініціювала поїздки до Тараса Шевченка в Канів, до Уласа Самчука в Дермань, Тилявку, до Івана Франка в Нагуєвичі, до козацького Берестечка. Та ще багатьох інших місць нашої культурної пам’яті. Побувала вона зі своїми світанчатами у м. Брест на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку, де учні прочитали «Заповіт» десятьма мовами світу.
У Дермані мандрівники-дослідники записали від корінних мешканців багато старовинних (і що дуже цінно, повстанських) пісень, переказів, обрядів, звичаїв, спогадів, які були оформлені у книгу «Дермань».
Родина трималася на твердій українській позиції
А ще пані Ірина вела щоденник, записувала історію роду. Адже родина трималася на твердій українській позиції. Дехто з членів родини був причетний до визвольного руху, до відстоювання української мови, тому влада наклала тавро і на Ірину-школярку. Їй занизили оцінки, щоб не отримала золоту медаль, зруйнували всі плани з вибором майбутньої професії.
Звісно, такій людині з неблагонадійної в очах влади сім’ї кар’єрний ріст був справою безнадійною. Це відчула пані Ірина, коли працювала викладачем у педагогічному інституті під час спроби захистити дисертацію.
Не знаю, чи реалізувала б себе Ірина Леонтіївна як геолог, але впевнена, що будь-яку роботу, за яку бралася, вона виконувала на відмінно.
Згадати хоча б, як пані Ірина навчилася прясти нитки з шерсті свого улюбленого кота Северина. З цих ниток плела шкарпетки для всієї великої родини. Четверо дітей у молодшого сина Романа, дочка в Ігоря та її діти. Роздаровувала шкарпетки друзям, добрим знайомим, передавала до війська. А ще вміла плести гарні светри, надзвичайно елегантні накидки.
Фантастична жінка!
Світла сонячна була людина пані Ірина! Нехай Господь поселить її душу у своїх райських садах.
Євгенія ГЛАДУНОВА, почесний член ГО «Рівненське об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка»
- Чому зникають горобці
У багатьох містах України практично зникли горобці. Чому це стається і чим загрожу.
Читайте також: Кожен з нас може допомогти наблизити перемогу