Виїхавши через війну до США, рівнянка відкрила свою доленосну місію.
Якби Кароліні КРУГЛИК ще якихось півтора року тому хтось сказав, що росія зухвало нападе на Україну, розпочнеться повномасштабне вторгнення, напевно, як і мільйони українців, вона ніколи б не повірила. Посміялася б і з того, якби коли-небуть напророкували їй переїзд до Америки.
– Але ніколи не кажи «ніколи», – посміхнувшись, каже Кароліна. – Ось і я не думала, не гадала, а зараз спілкуюся онлайн, перебуваючи за тисячі кілометрів від Рівного у місті Сан Прейрі, що неподалік від Медісону, штат Вісконсин, США. Поруч зі мною мої діти – Катруся і Марійка, подруга Юля та її дочка на ім’я Жасмін. А ще – два котики та двійко песиків. Уже більше ніж пів року як навколо звучить англійська. Але ми не забуваємо й рідну. Як і Юля (благодійниця просила не називати прізвище), яка проживає у Сполучених Штатах майже три десятки років. Лише з плином часу Кароліна збагнула, чому сталося так, а не інакше. На власному досвіді переконалася, що випадковості у житті зовсім не випадкові.
– З Юлею – однокласницею мого чоловіка, яка, коли розпочалася війна, запросила нас до Америки, я познайомилася на нашому з Кирилом весіллі. Відтоді потоваришували. Вона бувала у нас в гостях під час своїх візитів на Батьківщину. Щоправда, після нашого з чоловіком розлучення з Юлею спілкувалися рідко.
В один день усе в житті змінилося
Та ось розпочалася повномасштабна війна, яка знову зблизила подруг. І хоча ранок 24 лютого кожна жінка зустріла по-своєму, обидві дуже важко пережили повномасштабне вторгнення окупантів.
– Моя підсвідомість вперто стирала емоції перших хвилин страшної звістки. Все було як завжди. Та ось повідомлення у вайбері від вчительки: «Сьогодні уроків не буде. Почалася війна…» Як і багато інших, я ніяк не могла повірити у реальність того, що відбувалося…
Спокою Кароліні не давали думки: «Як захистити дітей? Де їм буде краще – з нею, чи з її батьками, котрі мешкають за 30 кілометрів від Рівного? Де шукати найближче укриття: бігти у ванну, садочок чи школу, де є підвали. Чи краще у бомбосховище поліклініки, яке має два виходи»…
Сучасне бомбосховище облаштували у Рівненській обласній дитячій лікарні
– У той день нікуди не побігли. Мені потрібно було на роботу в міську раду. Діти залишалися вдома і збирали речі, щоб їхати до моїх батьків у Костопіль…
А за кілька місяців після початку війни у Кароліни відновилося спілкування з Юлею. Перебуваючи в Америці, уродженка Рівного не могла спокійно спостерігати за тим, що відбувається в її рідній країні, де в Рівному й досі живуть її батьки та родичі. Тож, не довго думаючи, заснувала свій невеличкий фонд зі збору коштів для українців.
– Знаючи, що я працюю у міській раді, яка координувала на той момент один із волонтерських центрів міста, Юля звернулася до мене за допомогою, – розповідає Кароліна. – Радилася, куди краще скерувати частину зібраних коштів. Тож з цієї співпраці й відновилося наше спілкування.
Втім, Юлія не обмежилася волонтерством. Дізнавшись про програму для українців у Сполучених Штатах, Юлія, не вагаючись, вирішила стати спонсором для кількох українських родин – допомогти дістатися до США і адаптуватися у новій країні, як колись допомогли і їй. Пропозицію взяти участь у програмі U4U надіслала й Кароліні Круглик, яка, щоправда, не відразу відгукнулася на неї.
Рішення про переїзд далося важко
– Зважитися було нелегко, – зітхаючи, зізнається Кароліна, в очах якої забриніли сльози. – Роботу свою я любила, адже пропрацювала у відділі комунікації і зв’язків із громадськістю виконавчого комітету Рівненської міської ради майже 20 років. А ще люблю колектив, друзів і колег. Упродовж років вони стали мені другою родиною. Бо на роботі проводила велику частину свого життя. Та від початку війни працювати стало тяжче. Додалася тривога за дітей, що не відпускала. Адже їм все менше могла приділити уваги. Тож після довгих роздумів і переконань Юлі ми розпочали процес заповнення документів. Останні дні перед від’їздом з України були надзвичайно метушливими, галасливими, напруженими, нервовими і швидкоплинними. Усе, що відбувалося довкола, видавалося Кароліні ніби сном. Ось її найкращі подруги по роботі дарують їй вишиванку, у візерунках якої закладений генетичний код нації і просто добрі побажання. Намисто, бо ж у кожної українки воно має бути. Цукерки – наші, смачніших за які більше ніде немає. Брат приніс український прапор, навіть кілька. Поцілунки на прощання. Важливі слова. Мовчання. І обійми, обійми… Багато дружніх обіймів…Було багато хвилювань. А ще – невизначеності. Прощатися завжди болісно. «Батьки, родичі, друзі, кохані люди. Чому не можна усіх вас забрати із собою, щоб ви теж були у безпеці, поруч? З вашою підтримкою, гумором, порадами…», – роїлися в голові Кароліни невгамовні думки.
Оговталися вже на вокзалі в автобусі до Варшави.
З дітьми за кордон подорожували вперше. Тож нервували усі. Переживали дорогу, кордон, очікування…
«Ви можете летіти. Діти – ні!»
У Варшаві їх зустрів двоюрідний брат і відвіз до подруги, яка на той час мешкала неподалік від столиці. Того ж дня разом із дітьми всі разом гуляли по Варшаві. А наступного Кароліна з дочками мали летіти в Сполучені Штати…
– В душі оселився неспокій, – після короткої паузи веде далі свою розповідь Кароліна. – Він ніяк не вгавав ні вдень, ні вночі. На ранок піднявся тиск, хоча начебто все було добре. Мали на руках квитки, брат з хвилини на хвилину мав приїхати. Уже «сиділи на валізах». Прийшло повідомлення, що реєстрація проводитиметься пізніше. Тож ми виїхали в аеропорт теж пізніше, ніж планували.
Валізи зважені, усе добре. Перевіряють документи. Довге очікування. І раптом, наче грім серед ясного неба: «Ви можете летіти. Діти – ні!»
– Сказати, що у мене був шок – не сказати нічого, – каже Кароліна. – Як з’ясувалося згодом, до програми, по якій ми летіли, були внесені зміни. І діти повинні були мати окремий дозвіл на кожного. Тобто у мене був потрібний документ, а в дітей – ні. Рішення приймалися хаотично і швидко. Квитки встигли здати до завершення реєстрації. Додому не поверталися. Брат відвіз Кароліну з дочками до своєї сім’ї у Кутно, де вони й перебували доти, поки не оформили нові документи для дітей. Тим часом у Америці Юлія штурмувала владні кабінети, настирливо шукала способів заладнати справу. І от нарешті документи готові, але знову затримка через квитки – на прямий переліт були лише за два тижні.
– Цього разу, – каже Кароліна, – все минуло добре. Документи були в порядку. Дев’ять годин перельоту – і ось ми в Чикаго. Години очікування, довжелезна інтернаціональна черга, перевірка документів. Всіх українців чомусь відводили в окремий простір в аеропорту. Це трохи насторожувало. Але, як з’ясувалося, брали відбитки пальців і дозволяли забирати свої валізи. Нас уже чекали.
Все довелося розпочинати з нуля
23 серпня 2022 року Кароліна Круглик перегорнула нову сторінку свого життя. Нова мова, звички, традиції, їжа, люди, навчання тощо.
– Напевно, нас ще ніхто ніколи так не зустрічав і не чекав, – згадує рівнянка. – Вітальні плакати, квіти, кульки, обійми. Дві години – і ми на місці, у невеличкому, але перспективному місті Сан Прейрі, що неподалік від Медісону, штат Вісконсин. «Наш дім – ваш дім!» – пролунало з порога. Нас зустріли тепло і власники будинку, і тваринки, які мешкали в оселі. Показали облаштовану велику кімнату, яка на теперішній час є нам домівкою. Звісно, ми дуже вдячні за все нашим друзям.
І закрутилося нове життя…
– Якщо хтось може подумати, що, лиш опинився в Америці, подальший шлях вимощений золотом, то мушу розчарувати, – веде далі Кароліна. – Не так усе просто і легко. Але все можливо. Якщо докласти зусиль. На щастя, американське суспільство підтримує Україну і українців. І одним із практичних підтверджень стала програма Uniting for Ukraine. У рамках цієї програми ми могли розраховувати на допомогу на харчування, прожиття, медичне страхування. Останнє дуже важливе! Розмір і вид конкретної допомоги залежить від тієї місцевості, куди ти потрапиш. Від конкретного штату. Щоб отримати допомогу, потрібно пройти не одне бюрократичне коло. Добре мати поруч людину, яка допоможе тобі в цьому розібратися.
Володимир Зеленський та Дух України – американський журнал ТІМЕ назвав людину року (фото)
Щоб щось зробити в Америці, зі слів рівнянки, потрібно призначити «appointment» – зустріч. До цього слід звикнути. Адже ці зустрічі плануються наперед. Та позитивною стороною є те, що ти можеш заздалегідь планувати своє життя. А ще треба знати англійську.
– Мені знадобилися знання, отриманні у школі та інституті, на заняттях із репетитором, – каже Кароліна. – Я завжди любила вчитися, мови давалися мені добре. %A