Початок повномасштабного вторгнення Владислава Ващука, українського футболіста, капітана київського “Динамо”, колишнього гравця збірної України застав у Гостомелі.
Ващук згадав про перебування в тимчасовій окупації і якраз через рік після початку повномасштабної війни оприлюднив пост у себе на сторінці. І це його перший постспогад від того часу на сторінці Фейсбук.
Біля шостої ранку зателефонував друг, сказав що у Борисполі вибухи, треба терміново виїжджати. Я підняв дітей, почали збиратися, та виїхати ми не встигли.
Полетіли гелікоптери. – пише Ващук.
Владислав згадав, як через дев’ять днів від початку агресії він стояв біля дверей свого гаража і відчував, як холодний піт стікає по спині. Набирав повідомлення синові: “Не йдіть сюди! Тут руські”.
– … не розуміючи тоді, що зв’язку немає і воно (повідомлення) не дійде до адресата. – написав Ващук.
Діти у перерві між обстрілами побігли до мами, на сусідню вулицю.
Я виглядав їх біля хвіртки, періодично нервуючи чому так довго.
Легендарний захисник згадує, що людей у військовій формі побачив не одразу. Вони йшли у супроводі місцевого мешканця. Той показував на будинки, розповідав хто там мешкає – он там пенсіонери, а там бізнесмен, а там – той…
Бог його знає, чи робив він це добровільно чи примусово – автомати в руках у солдатів цілком могли бути аргументом. – пригадує Ващук.
Він пам’ятає, що тихенько зачинив хвіртку і забіг у гараж, хоча розумів, що зачинити вхідні двері за собою вже не вийде.Чоловік став за воротами, заглушивши мотор автомобіля, бо до цього заряджав телефон.
– … А тут футболіст живе, грав у Динамо… – почув Владислав.
Військові намагалися підчепити гаражні ворота зовні чимось залізним, проте ворота не піддавалися. Адже, коли на четвертий день в будинку пропало світло, то ворота поставили на металеві штирі, щоб потім була можливість відкрити механічним шляхом зсередини.
Вони кректали, матюкалися – але ворота стояли на місці, не піднімалися. Я стояв , не дихаючи, і думав тільки про одне – щоб діти зараз не прийшли. Розумів, що захищати мені їх нема чим.
Почув, що лізуть через паркан. Вирішив, що все. Заплющив очі. Приготувався.
Але вони полізли не до мене, до сусіда. – згадує Владислав.
У сусіда у підвалі сиділо 18 людей. Люди, у яких розбомбило будинки, йшли вулицею, стукали у всі двері, щоб пустили, він пускав. Генератор на вулиці був лише в одному будинку – ми всі брали там воду, бігали під час перерв в обстрілах.
Якимось чином до нас навіть доходили звістки з сусідніх вулиць, ми знали, що 5 березня на сусідній вулиці народила жінка. Знали, що Прилипка, голову Гостомеля, вбили – труп приходив батюшка забирати, і російський солдат зупинив його, зняв розтяжки та сказав – забирайте. – пише Ващук.
У той момент було неважливо, хто ти і що ти – всі були в рівних умовах. Без світла. Без газу. Без води. Без їжі. Без якогось розуміння коли все це скінчиться.
Владислав згадує, що почув діалог сусіда з окупантами:
– Доброго дня, а що ви тут робите? – вийшов і спитав сусід.
– Мы пришли спросить – а как вам новая власть?
– А это причём??? Нормальная власть. А что вы хотите??? Чего вы здесь?
– Мы пришли вас освобождать!
– Де?? У мене вдома??? Ви до мене у двір залізли…
– Ну понятно… вы с семьей здесь живете?
– Так.
– Ладно, харош… пошли, пошли…
Сусід закрив за росіянами хвіртку і вони пішли далі.
Я стояв і відчував, як мокра кофта прилипає до спини. Холоду я не відчував. Притулився до воріт гаража, розуміючи, що на цей раз пронесло… – пише чоловік.
Діти прийшли за п’ятнадцять хвилин. Російських солдатів на вулиці вже не було.
Ващук з родиною вийшли гуманітарним коридором 10 березня, а через два дні в будинок Владислава таки заїхали два БТРи російської армії.
Пили з моїм портретом, перетворюючи водночас мій будинок на хлів. Футболкою збірної України витирали ноги – я знайшов її потім у підвалі, там пив, мабуть, другий склад). Усього описувати не буду – ні до чого. – зазначає Владислав Ващук.
Він ще пригадав, що вони відкрутили пральну машину. Але не винесли. Може не встигли, а може не помістилася до БТР.
Пройшов лише рік. А мені здається, що ціле життя минуло. І те 24-те я вже практично не пам’ятаю. Занадто багато чого було потім – втрат, сліз, розпачу та втоми. Але була і радість, якої до цього ніколи в житті не було, було кохання та сльози щастя, було відчуття того, що ми всі – єдині.
Все буде Україна. Я точно знаю.
На фото – Владислав Ващук у Гостомелі, 9 березня.
Читайте також: На Березнівщині у скорботі сьогодні зустрічають полеглих захисників