До вибухів родина Валиків з Луганщини звикла з 2014 року. Вони супроводжували її повсякденне життя.
У супроводі канонади хоронили своїх рідних і народжували дітей. Але цьогоріч 24-25 лютого вони стали зовсім нестерпними.
– Знаєте, як летять снаряди градів? – запитує Наталія Михайлівна і сама ж відповідає. – Їх завжди кілька. Лягають щільно один біля одного, щоб людям неможливо було врятуватися…
Розповідь Наталії Михайлівни Валики, жительки міста Попасна Луганської області не можна слухати без болісного співчуття.
«…Ми мали свій будинок. Скромний, охайний, з ремонтом. Не маєток, але для багатодітної сім’ї (шестеро дітей плюс нас двоє з чоловіком) він був просто необхідний. Поралися з господарством: доглядали кіз, курей, гусей, качок, кролів. Садили й город, бо хотілося, щоб дітвора не мала ні в чому потреби. А жили ми за 20 хвилин ходу до кордону з Росією.
В кінці лютого у наш будинок поцілив снаряд. Його увігнало в землю під якимось таким кутом, що всю будівлю ніби з корінням вирвало із землі і знову приземлило. Ми дивом лишилися живі. Я не знаю, як таке буває, але, на щастя, ми це пережили.
Діти дуже злякалися. Ми, дорослі, теж. Але один одного заспокоювали словами: «Ми живі. Все буде добре». Стали роздавати худобу сусідам, адже розуміли, що їм нічого їсти. Страви нам чоловік готував на плиті, бо вже ні газу, ні світла не було. Благо, що давно викопали в городі колодязь, то воду діставали звідти. Готували всім, кого знали: сусідам, знайомим, стареньким людям на паралельних вулицях.
У наше місто зайшло дуже багато солдатів. Дуже! Їх можна було зустріти і на вулицях, і в будинках. Військових стало більше, аніж цивільних. Вони заходили до нас додому без дозволу. Бувало, цілими групами. Ніхто не смів їх зупиняти. Поселялися у покинутих будинках. Ніколи не знаєш, кого з них побачиш наступної миті. А зустрітися віч-на-віч із військовим – подія не з приємних. Не раз кров холола в жилах. Нерви здавали. Згодом ми стали переховуватися у підвалах сусідів, бо наш будинок таки зруйнував один зі снарядів.
За потреби перебігали вулицями, які перетворилися на суцільні вирви, під кулеметними чергами. Моя знайома мала дитину на інвалідному візку – то не могла її провезти, такими розбитими були дороги та стежки. Ніби на Марсі. А скільки було вже тих переселень від одного підвалу до іншого, і не згадати.
Думали, що трохи нас побомблять та й заспокояться. Але з кожним днем ставало все нестерпніше. Діти плакали, боялися. Почали погано спати і прокидатися уві сні від того, що їм снилися (та й досі сняться) жахи. Казки змінили назви і сюжети: «Семеро кіз та війна», «Попелюшка на війні», «Гноми-солдати на війні»…
По Тетянці, наймолодшій донечці, двічі стріляли з автомата. У ті дні ми згадали про молитву. Молися всі разом і кожен окремо. Стільки щирості вкладали у благання до Бога!
Коли покидали зруйнований дім, то тварин повідпускали на волю. Просто повідчиняли клітки і не оглядалися. Кіз відв’язали і вони побігли. Боляче так… Боляче досі. Нерви здавали у стані такої психологічної напруги. Дорослі плакали, коли не було поряд дітей. Траплялося, що ми могли якийсь час загальмовано просидіти, лише тупо дивлячись в одну точку. Діти плакали дуже часто. Сльози не просихали. Страх паралізував їх. Вони, нещасні, переконували себе і нас у тому, що завтра буде краще, спокійніше… На жаль, завтра ставало ще гірше. Я не знаю, як дати раду цьому страху, який, схоже, оселився в їхніх душах надовго. Але буду шукати вихід.
Якогось дня зовсім випадково натрапили на нашого нацгвардійця. Солдат Національної гвардії України, побачивши нас, дістав із кишень усі свої кошти і віддав мені. Коли я перерахувала, то виявилося, що маю 2700 гривень. А це для нас була дуже велика підтримка, адже ми залишилися практично без грошей. Дуже шкода, що не пам’ятаю прізвища цього хлопця. Знаю лише, що звати Михайлом, йому 25 років. Ми рятувалися тими грошима, коли купували дітям їжу в дорозі. Всі ж продукти зросли в ціні.
Волонтери під обстрілами вивезли мене з дітьми. Дорогою дивом (!!!) вдалося забрати з собою моїх батьків (а їм вже по 70 років), котрі почорніли від горя. Мама весь цей час не виходила з підвалу. Лише зараз колір їхніх облич стає природним. Вони трохи заспокоїлися. Про свого чоловіка досі не маю ніяких відомостей. Знайомі кажуть, що він загинув. Але я відмовляюся вірити в це, адже нас теж тричі хоронили. Діти свято сподіваються, що він обов’язково приїде до нас. І ми знову будемо всі разом. І сядемо за одним родинним столом обідати.
Нещодавно знайшли невеличкий будиночок на три кімнати в одному із сіл на Дубенщині. Нам, як тимчасово переміщеним особам, дають його в оренду. Плануємо днями переселитися туди. Тільки бракує нам і матраців, і меблів, і посуду, і одягу для дітей, взуття. Сім’я все ж таки велика. Якщо знайдуться благодійники, волонтерські центри, котрі змогли б нам допомогти, ми їх восени пригостимо чимось смачненьким, що виростимо на городі. Обіцяємо!»
Історія записана зі слів Валики Наталії Михайлівни. Рахунок у ПриватБанку старшої доньки: 5168 7559 0923 5349, Валика Аліна Ігорівна.
Олена Медведєва, м. Рівне