Голодомор 32-33-х років повернувся. Рашисти заборонили на Бердянщині випікати хліб для тих, у кого закінчилися запаси їжі…
«На світанні 24 лютого ми подумали, що то стався землетрус у морі, коли сколихнувся будинок. Але ці незрозумілі поштовхи активізувалися. Уже до 8-ої ранку стало відомо, що розпочалася війна. Неподалік нашого будинку в Бердянську розташована військова частина. Було видно, як військові нашвидкуруч збирають свої речі для евакуації. Того ж дня місто покинули ще й працівники Національної поліції України та переїхали в м. Пологи.
Ми з чоловіком та маленькою дитиною перебралися до батьків у село. Нам пощастило придбати найбільшу цінність того часу – 5 пачечок дріжджів.
Із «Новин» довідалися, що війська рф зайшли в місто Бердянськ. Через трохи вони вже були і в нашому селі. На той час ми самі випікали хліб, бо його привозили з міста досить рідко. Ціни на хлібобулочні вироби одразу зросли в рази. Для соціально незахищених та літніх людей голова селищної ради організувала випікання хліба в школі. Навіть свої дріжджі принесла з дому, бо в селян закінчилися запаси. Жінка хотіла підтримати тих, хто вже потерпав від голоду. Однак коли прийшли рашисти, то оселилися в будівлі школи і заборонили випікання. Росіяни хотіли, щоб мешканці села брали їхні продукти й переходили на бік окупантів.
Військові до людей тоді ще не чіплялися. Але в них щоразу відбувалися ротації й стали приїздити жорстокіші росіяни. Багато селян старшого віку померло від серцевих нападів, бо у них не було можливості виїхати в місто чи викликати лікаря додому.
Свою дитину ми привчали до бомбосховища. Вона не хотіла туди йти, бо ж спускатися до сховку доводилося досить часто. Але смартфон сприяв та допомагав нам у цьому. Дивилися мультики, слухали казки. Згодом, коли вона чула, що летять бомбардувальники, одразу ховалася в підвал. Потім цікавилася: «Вони вже відлетіли?»
Та нам довелося покинути і цей дім, до якого залюбки приїжджали у вихідні з Бердянська, щоб допомогти батькам на городі чи наловити риби. У мене чоловік – затятий рибалка. Мета нашого від’їзду – уберегти дитину від психологічного стресу.
Під час евакуації у нас виникла серйозна проблема: чоловік забув у Бердянську свій військовий квиток, у якому зазначалося, що він не придатний до військової служби за станом здоров’я. 11 квітня його затримали військові рф та зняли з рейсу. Рашисти підвели чоловіка до закривавленої ями та погрожували, що будуть знущатися. Я ж з автобуса не виходила. Ми домовилися, що зробимо все можливе і неможливе, аби врятувати дитину. Хоча на власні очі бачили, як інші жінки падали до ніг рашистів і просили за своїх чоловіків, щоб ті не забирали їх. Згодом мого чоловіка відпустили і він поїхав іншим автобусом.
Ціль російських військових – не тільки війна, а й пограбування. Між боями вони роблять спеціальні паузи, щоб відвезти награбоване…
Не розумію маріупольців, які залишилися і прийняли їхню фільтрацію. В облаштовані квартири у Бердянську заселяються рашисти з сім’ями. Дружини переїжджають до них. А вже в бюджетні, скромніші помешкання, переселяються маріупольці. Як таке може бути?
Знаю також, що в Маріуполі почали зводити будинки. Оскільки нового будівельного матеріалу не привозять, то люди використовують залишки зруйнованих будівель. Розбирають, перемішуючи з людськими рештками і так будують. Це дуже страшно. Як потім жити в такій багатоповерхівці? Як жити з тими людьми, які погодилися на співпрацю з окупантом?
Або як дотримуватися їхніх правил – сухе дерево можна збирати в лісі, а вологе – ні. Якщо тебе зустріли з вологим – розстріл на місці. І ніхто нічого не пояснює. Прикро, що в кожного з них своє розуміння вологого і сухого дерева. І не факт, що це правило на сьогодні вже не змінилося…
Орки завжди шукають алкоголь. У продуктовому магазині один військовий забув автомат на прилавку. Повернувся зі словами: «Ой, автоматік забил»…
На сьогодні мій чоловік влаштувався у Рівному на роботу. Нам дуже подобається це місто. У перші дні не могли натішитися його зеленню, довго гуляли парком Шевченка. Але той факт, що ти живеш у чужій квартирі, у тебе невідомість у майбутньому, пригнічує».
Багато імен та фактів у Ірининій історії замовчуються. Мета – безпека людей. Зі здобуттям Україною перемоги ця історія стане більш розлогою та детальнішою.
Розповідь записана зі слів п. Ірини Оленою МЕДВЕДЄВОЮ, м. Рівне