Психологічний тиск полишив художника та поета Анатолія Кичинського тільки в Рівному, куди він евакуювався.
Зірватися з рідної домівки у невідомість, не знаючи, коли повернешся (питання «чи повернешся?» для більшості біженців не стоїть), – як же болісно залишати добро, що наживалося роками й десятиліттями, коли кожна річ для тебе персоніфікована, датована, придбання якої було подією, що закарбувалася в пам’яті, яка згодом вписувалася в твій домашній простір і ставала невід’ємною частиною твого сімейного Едему…А коли це не просто речі, а твори мистецтва – картини. Не придбані, а створені тобою? Твої дітища, народжувані часто в творчих муках, у миті натхнення, які осявали кожен твій ранок, вітали тебе й надихали на написання нових, і не лише пензлем, а й пером, бо ти – поет, обдарований ще й хистом живопису…
І він – Анатолій Кичинський, відомий український поет і художник, автор понад двох десятків книг, лауреат низки премій, у тому числі – Шевченківської, найбільш престижної, активний громадський діяч, змушений був залишити скарби душі своєї – картини, книги та дорогі серцю речі у своїй затишній херсонській квартирі. Рушив з дому, прихопивши лише частину картин (про книги вже не йшлося). Як же йому не хотілося цього робити! Але друзі, котрі телефонували йому, переконали: його статус, звісно ж, відомий ворогам, і по нього обов’язково прийдуть. Як прийшли до поета з Нової Каховки, якого два дні протримали в підвалі, а потім змусили сказати на камеру, що от як добре, що прийшла Росія…
На щастя, панові Анатолію вдалося прорватися через понад тридцять (!) блокпостів. Можливо, тому, що їхав він зі священником-волонтером, який прямував у Львів за ліками, зібраними для Херсонщини. Всього у старенькому бусику було одинадцять людей, серед них – два хлопці й дівчина, яких змушували роздягатися й показувати, чи є в них тату.
Це була мука-подорож: величезна колона рухалася повільно, довелося ночувати на трасі.
І впродовж цих невимовно довгих виснажливих годин думалося і згадувалося…Перед очима поставав хлопець з тероборони Юрій Мельник, який був тренером внука пана Анатолія. Був, тому що загинув… І його мама, Анжела Іванівна, директор Таврійського художнього ліцею, разом з чоловіком збирала свого сина по шматках…
Думалося про те, як так сталося, що вже другого березня рашисти увійшли в Херсон. А куди ж поділися заміновані укріплення? Родич із Чаплинки сказав, що техніка ворога йшла через нібито заміновану територію не зупиняючись, і не було чути жодного пострілу. Люди сподівалися, що наші зірвуть Антонівський міст, щоб ворог не дістався до Херсона. Але й цього не сталося… Згодом про це багато говоритимуть, але й тоді було зрозуміло, що це – «чорна сироватка зради», як писав колись незламний борець за українську ідею Олег Ольжич про таку біду. На жаль, непоодиноку серед українців…
І все ж справжніх патріотів у Херсоні незмірно більше. Із завмиранням сердець уся Україна по телевізору і в соціальних мережах стежила, як в уже окупованому місті сотні людей виходили на мітинги із синьо-жовтими прапорами. Найбільш велелюдно було 13 березня, у день визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників, коли люди прямували до Вічного вогню. Окупанти їздили містом, намагалися проїхати через натовп, проте не могли цього зробити і стріляли в повітря.
Анатолій Кичинський, який ішов у колоні, згадує: «Цікаво, що вони були метрів за п’ять від мене, стріляли. Але я не відчував страху, можливо тому, що так багато було людей, і я відчував себе частинкою народу…» Херсонці збиралися й після цього, але окупанти ставали дедалі агресивнішими, почали застосовувати світлошумові гранати зі сльозогінним газом, які розривалися й ранили людей. Почастішали й випадки викрадення патріотів і доправляння їх на допити…
… Під час чекання на останньому блокпості (за 60 кілометрів від Запоріжжя) на трасі вночі пішов сильний дощ, який тривав усю ніч до обіду. Було дуже холодно, дув пронизливий вітер. Та щойно проїхали цей редут і вирвалися від рашистів, як раптом сталося диво: засяяло сонце, всі хмари щезли, небо – синє-синє і жовті поля довкруж… Так привітала Україна!..
Але аж коли прибули в Рівне, пан Анатолій відчув зовсім іншу атмосферу, і страшний психологічний тиск полишив його…
Він з дружиною та кицькою Сонею оселився в родичів. Попри пережите і великий сум за покинутим рідним містом Анатолій Кичинський долучився до культурного життя краю, виступає (і не лише в Рівному) перед різними читацькими аудиторіями, у тому числі в бібліотеках, бере участь у виставках. До слова, наша з ним розмова відбулася в Рівненській обласній науковій бібліотеці. Проте… Таки далися взнаки потрясіння. «Поки що мені не пишеться», – зізнається поет.
Між іншим, пан Анатолій пригадує, як наприкінці вісімдесятих, коли він прочитав дещо з історії, то зрозумів, що наш найстрашніший ворог – це наш сусід. «А з мене сміялися, коли я казав це…»
Анатолій Кичинський твердо переконаний у нашій перемозі. «Мій оптимізм, – каже він, – тримається на трьох китах: на величезній мотивації українців захистити свою землю; на тому, що саме зараз настав момент істини і світ зрозумів ницість режиму, створеного бункерним маніяком; і нарешті, на тому, що цивілізовані країни не підуть на те, щоб Україна програла».
Лідія РИБЕНКО, письменниця
Р.S. Більше історій про внутрішньо переміщених осіб, які вибралися з прифронтових та окупованих територій і прибули на Рівненщину, читайте на сайті РОУНБ. «Інва.net», число 37 http://libr.rv.ua/data/library/img/186.pdf
- Читайте також:Повістка в ЗСУ може бути вручена керівником ОСББ