Жодне ім’я не може бути забутим, кожен загиблий – це втрата не лише для його рідних, але й для всієї України, для кожного з нас. За кожною цифрою статистики стоять реальні люди: з своїми перемогами і труднощами, планами і слабкостями, з десятками рідних і близьких, в серці яких назавжди залишиться біль.
Платформа пам’яті Меморіал прагне зібрати імена та історію життя усіх захисників та захисниць України та кожну цивільну жертву війни Росії проти України.
Розповідаємо чим жили та про що мріяли троє бойових медиків, що загинули під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Бойовий медик Іван Костенко, позивний Джон
Іван Костенко загинув 18 жовтня 2022 року під час бою з окупантами за Бахмут Донецької області. Під час ворожого обстрілу він саме надавав медичну допомогу побратиму. Іванові було 29 років.
Іван народився у Черкасах. Навчався у місцевій школі №10. Закінчив Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова. Захоплювався музикою: грав на балалайці, гітарі та баяні. Цікавився психологією. Займався веслуванням.
З перших днів повномасштабної війни чоловік приєднався до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» ЗСУ та вирушив на передову. У серпні був нагороджений відзнакою 93-ої ОМБр.
«Мій син дуже доброю та порядною людиною. Глибоко вірив у Господа. Не любив несправедливість. Любив життя і людей», – розповідає мама загиблого Ірина.
«Нереально велика і страшна втрата… Хороша, розумна, надійна людина, людина-позитив, завжди усміхнений, оптимістичний, гарний товариш нашої сім’ї. Багатьох побратимів виніс на своїх плечах з поля бою, надавав допомогу до останнього. Він справжній Герой. Герої не вмирають! Земля тобі пухом, а на небі наш Герой буде справжнім Янголом! Вічна пам’ять тобі, Ванічка!» – пише подруга Оксана Томенко.
«Дуже важка і болюча втрата. Ваня був чудовим студентом, колегою, майстром своєї справи. Він став для нас і України справжнім героєм… Герої не вмирають. Спочивай з миром, дорогий Ваня», – пише Оксана Власенко.
«Іван завжди був усміхненим, життєрадісним і цілеспрямованим хлопцем. Був чудовим спортсменом-веслувальником, військовим, лікарем. Він рятував інших ціною власного життя…» – додає земляк Володимир Великий.
Поховали Івана у рідних Черкасах.
У військовослужбовця залишилися батьки. Своєї родини він створити не встиг.
Військова фельдшерка Оксана Горпініч, позивний Мурашка
Оксана Горпініч загинула 4 травня 2022 року біля села Протопопівка на Харківщині. Військова надавала медичну допомогу побратиму, коли почався ворожий артилерійський обстріл. Приміщення, в якому вони перебували, обвалилася. Обоє загинули. За два дні до смерті жінці виповнилося 44 роки.
Оксана народилася у російському селищі Гордєєво. Ще в дитинстві разом із родиною переїхала в селище Благодатне на Волинь. Закінчила місцеву школу і закохалася. Вийшла заміж у 17 років. Незабаром у подружжя народилася перша донька, а через рік – друга. Оксана з червоним дипломом закінчила Ківерцівський медичний коледж. Працювала фельдшеркою. Вона обожнювала допомагати людям і лікувати їх. Подружнє життя не склалося, пара розлучилася, коли доньки подорослішали.
У 2016-му Оксана вирішила йти на фронт. На три роки підписала контракт із ЗСУ. Служила у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Виконувала бойові завдання на Донеччині та Луганщині. Неодноразово рятувала життя побратимам, а також допомагала цивільному населенню. Нагороджена медалями «За військову службу Україні», «Учасник бойових дій», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», знаком пошани «Захиснику Луганщини». Вона ніколи не скаржилася і саме там, на війні, зрозуміла, що на своєму місці.
З перших днів повномасштабної війни Оксана продовжила виконувати військовий обов’язок у складі рідної бригади. Рятувала життя побратимів до останньої хвилини.
Посмертно старший сержант Горпініч нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Мама любила свою країну. Повернутися з війни планувала тільки після перемоги. Досі важко змиритися, що більше ніколи тебе не побачимо, не почуємо, ти не напишеш… Ми ніколи не забудемо той день, коли дві російські ракети забрали тебе назавжди, ніколи не пробачимо. Ти була найкращою мамою, бабусею, медиком. Ми втратили найдорожче в своєму житті. Світла тобі пам’ять, наша героїня», – зазначили доньки Наталія та Ірина.
«Завжди привітна. В який час не подзвониш, завжди послухає, порадить, якщо потрібно – сяде на свій велосипеді і приїде, щоб надати допомогу. Самотужки зробила акушерський пункт, завжди підтримувала його в бойовій готовності по ліках. Моталася між двома селами, крутила ті педалі, допомагаючи хворим. Наша ДохтОрка Оксана. І ніяк інакше. Я все думала, ну як вона не втомлюється їздити до тих бабусь і дідусів, мамочок з немовлятами? Могли б і самі до неї ходити. Та в неї була своя правда. Вона весь час несла ношу допомоги іншим», – написала про загиблу односельчанка Ксенія Щуцька.
Поховали мужню жінку на кладовищі села Біличі Волинської області.
В Оксани залишилися батьки, дві доньки та двоє онуків.
Бойовий медик Олександр Ільченко, позивний Охотнік
Олександр Ільченко загинув 11 травня 2022 року під час виконання бойового завдання біля селища Тошківка на Луганщині. Захисник зазнав мінно-вибухової травми та вогнепального осколкового поранення внаслідок ворожого артилерійського обстрілу. Йому було 47 років.
Олександр народився у селищі Гоща Рівненської області. Після закінчення 9-го класу вступив до Квасилівського середнього професійно-технічного училища №16, де здобув фах штукатура, облицювальника-плиточника. Від служби в армії був комісований за станом здоров’я. У 1996 році чоловік одружився з коханою Валентиною. Згодом у пари народилися двоє дітей.
З перших днів повномасштабного російського вторгнення, 27 лютого 2022 року, Олександр став на захист України у лавах ЗСУ. Служив бойовим медиком у 42-му батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Разом із побратимами боронив Луганщину.
«Ми були щасливі і безмежно закохані. В любові народилися дочка Ольга та син Дмитро. Саша був чоловіком і татом від Бога. Сім’я та діти завжди були понад усе. Заради нашого благополуччя він багато працював. Вмів робити все. Його поважали. Неодноразово їздив на заробітки закордон, щоб добудувати будинок. Мав багато друзів. Захоплювався полюванням. Дуже добре володів зброєю, бо був одним із кращих мисливців. Про його рішучість і безстрашність знали всі. Без вагань він взяв у руки зброю, щоб захищати нас та рідну землю. А тепер оберігає нас з небес…» – розповідає Валентина.
«Безстрашний та мужній воїн, надійний друг, людина слова, зразок незламності та міцності духу. Олександр із честю виконав важливу місію захисту незалежності України, до останнього подиху залишився вірним присязі, українському народові та Україні. Відстоюючи і захищаючи право українців, нас із вами, жити в безпечній та мирній країні, він віддав своє життя, не шкодуючи…» – зазначають у Гощанській селищній раді.
Посмертно солдат Ільченко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника у рідному селищі. 30 вересня 2022 року вулицю у смт Гоща, на якій народився і виріс Олександр Ільченко, перейменовано на його честь.
У Героя залишилися дружина, донька і син.
Посилання на Меморіал
Читайте також: «Любив життя і людей»: історії трьох бойових медиків, що загинули на російсько-українській війні