Гуртожитки Рівного де нині проживають внутрішньо переміщені, не зачинялися цілодобово. У Рівному нараховується десять таких гуртожитків, чотири з них – у студмістечку Рівненського державного гуманітарного університету, де біженців почали заселяти з перших днів повномасштабної війни.
Як усе було, скільки переселенців і з яких регіонів знайшли тут тимчасовий прихисток? Про це та інше нашій журналістці розповіла директорка студмістечка РДГУ Віра БАБАК.
– Віро Михайлівно, коли саме ви почали приймати перших біженців у гуртожитках?
– Уже 28 лютого до гуртожитків Рівного почали приїжджати сім’ї з маленькими дітками з Київської, Чернігівської, Сумської областей. Було дуже багато людей з цих регіонів у перші два місяці. А вже приблизно з травня ми приймали біженців з Донеччини і Луганщини.
Працювали цілодобово – усі 24 години, адже люди приїжджали і вдень, і вночі. Тоді ми практично не спали, весь час були в роботі. Вислуховували біль переселенців. У багатьох розбомбили будинки. Були люди, які тут просто ридали від горя. Втікали звідти хто як міг. Хтось добирався сам, когось вивозили волонтери. Чимало було сімей, але були і самотні люди. Розповідали, що дуже боялися їхати до нас. А потім казали, які у нас люди добрі та як у нас тут добре.
Перших два місяці вимушено переміщені особи, які жили в наших гуртожитках, тут же й харчувалися. Їжу привозили волонтери зі Свято-Покровського собору. Розселяли людей по чотирьох гуртожитках. Наплив був дуже великий. Важко було, адже ми переживали той біль разом із ними. Тут, у Рівному, до речі, у наших мам-переселенок народилося троє діток.
– Куди саме ви розселяли переселенців?
– У нас два гуртожитки з блочною та два – з коридорною системою. Де були вільні місця, туди і розселяли. Бувало, що до нас в один день приїжджало по 50-80 людей. Усіх їх треба було зустріти, поселити. Тому інколи доводилося не спати цілу ніч. Люди, які проживали у нас, мали все необхідне. Держава забезпечила їх усім – продуктами харчування, одягом, засобами гігієни. У нас зараз живе сім’я з Луганської області – чоловік, жінка та двоє дітей. Недалеко від них розірвалася міна. Ще молодий чоловік внаслідок цього став інвалідом. Тепер у нас, в Рівному, лікується. Ще один чоловік, який проживає в нашому гуртожитку, теж постраждав від обстрілів. Розповідав, що сиділи у квартирі, коли снаряд розірвався поруч з будинком. Йому осколками поранило голову.
– Яка найбільша кількість біженців проживала в гуртожитках одночасно?
– 450 людей. Але з кожним днем люди мінялися: одні приїжджали, інші виїжджали. За весь цей час через наші гуртожитки пройшли 2011 переселенців. Багато людей жили в нас по кілька днів, а потім їхали далі. Хто куди: хто в Закарпаття, хто за кордон. Є в нас і ті, хто проживають з перших днів. Це в основному старші люди. Вони у нас і лікуються. Залишилися й сім’ї, які живуть з першого дня. Для прикладу, з Харківщини. Люди не хочуть повертатися додому, бо там біда. Вони хотіли б повернутися, проте немає куди. У багатьох будинки розбомблені.
– Як ваша родина поставилася до того, що вас 24 години на добу не було вдома?
– І дочка, і зять, які живуть у Рівному, допомагали. «Комусь же треба це робити», – так мені дочка сказала. Чоловік так само. Він у мене такий, що сам і їсти приготує. Тому труднощів із цим не було.
– Вимушено переміщені особи, котрі мешкають у вас, десь працевлаштувалися?
– В основному не працюють. На роботу ВПО дуже мало влаштувалося, може 10% усіх, хто проживає. Зараз у наших гуртожитках нараховується 90 внутрішньо переміщених осіб, яким більше як 60 років: 29 інвалідів, 50 сімей, в яких є діти. Зовсім маленьких дітей, до трьох років, троє. Молодь, щоправда, працює. Зараз у нас живуть 169 жінок, 132 чоловіки, 53 школярі і 16 діток, які відвідують дитсадок.
– А новоприбулі переселенці зараз у вас поселяються?
– Так. Почали прибувати сім’ї із Запоріжжя. Днями приходили біженці з Луганської області, які живуть у Рівному. Просили, щоб поселити в гуртожитку їхню маму, яка має приїхати ще з однією донькою 7 років. Питаю: «А як вона приїде?» Кажуть, що з волонтерами домовляється. Буде трохи лісами іти, а там її мають забрати.
– Як вони між собою та з вами зживаються?
– Ви знаєте, ми з ними миримося. Я дуже справедлива. Якщо в нас є сім’ї, де сваряться чи розпивають алкогольні напої, то я їх викликаю до себе і кажу, як має бути. Якщо вони мене не чують, а в сім’ї є діти, то телефоную в соціальну службу. І ми вже разом працюємо з ними.
– Кажуть, що ви навіть суботники організовуєте з переселенцями.
– Суботники в нас є. Деякі люди виходили. Зацікавлені. Але таких мало. Невдовзі хочу організувати суботник. Я домовилася, і нам на клумбу привезли землю. Хочемо гарний квітник зробити. То запросила людей вийти та трішки розкидати ту землю.
– З якими питаннями звертаються до вас ВПО?
– На даний час вони нічого не просять. Люди забезпечені повністю, за гуртожиток не платять, їм дають гуманітарну допомогу, продуктові пакети і одяг. Вони отримують так звані «переселенські». До мене як до подружки приходять. Я з усіма підтримую хороші стосунки. Бувають моменти, наприклад, якщо сім’ї живуть поряд, що трапляються сварка чи непорозуміння. Тоді можуть звернутися до мене, щоб я помирила. Якщо є чоловіки чи жінки, які любили погуляти і випити, то з такими я лише один раз розмовляю. Другого шансу вже нема. Якщо не дійшло, то просто кажу їм: «Їдьте. Може десь собі краще місце знайдете. Таких нам тут не треба. Це студентський гуртожиток».
– Якими побутовими умовами забезпечені у вашому гуртожитку переселенці?
– На першому поверсі в душових стоять бойлери, тож гаряча вода є. Зробили ремонти на поверхах у душових кабінах. Коли включать опалення, буде гаряча вода. Тоді можна буде митися. Продуктові пакети вони отримують, готують зараз вже самі. Кухні в нас є, на поверсі по чотири нові електричні плити стоять. Дякуємо волонтерам, це вони нам передали. Благодійний фонд «Рокада» допомогла нам з матрацами, подушками, ковдрами.
– Ви певно дуже багато через себе пропустили болю тих людей, які живуть у вас?
– Дуже багато. Я навіть плакала з ними. Вони дають мені свої дані і плачуть. І я з ними плачу – пишу і плачу. Трохи пізніше ніби адаптувалася. Багато історій можу пригадати – і страшних, і веселих. У нас тут навіть роми жили. Вони приїхали з Харкова. Гарні, культурні. Діти дуже виховані. То вони кілька днів у нас побули, а потім поїхали далі. Жили у нас дві сім’ї з Харківщини. Коли вони приїхали, то були в такому шоковому стані, що не могли до пам’яті дійти. Розповідали, як окупанти розстрілювали машини, що їхали перед ними. Як це було страшно… На російському блокпості, коли бачать, що літні люди їдуть, пропускають. А потім відразу стріляють… А ще розповім історію. То там хоч смійся, хоч плач. Приїхала до нас бабуся з Харкова. Поселялася і розповідала, що сиділа вдома на кухні. Хотіла яєшню посмажити: «Взяла яйця, сіла біля плити і тут, як бахнуло! Будинку нема, а я на кухні сиджу». Її евакуювали і привезли сюди. Розповідає, а потім каже: «Ось сиджу та й думаю: чому ж яйця не забрала?» То ми тоді так уже сміялися всі разом! Будинку нема, а вона за яйцями жаліє!
Але нічого, все буде добре. І буде в нас мир, і буде в нас гарна держава, і все буде Україна. Нам просто треба пережити все це.
Розмовляла Світлана ПІКУЛА