Життя Олега, як і всіх українців, розділилося на «до» і «після» 24 лютого цього року, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України. Олег народився у Рівному в 1968 році. Тут закінчив школу, відслужив в армії. Однак зараз живе в США.
Інтерв’ю з гостем редакції можете не лише прочитати, а й прослухати тут ⇓
Згодом одружився, народилися дві доньки – Варвара в 1991-му та Марія – в 1997-му. Життя ішло своєю чергою. Олег неабияк зрадів здобуттю Україною незалежності, за яку боролися з більшовицькими зайдами його рідні. Але, розчарувавшись у тодішній, як вважає, проросійській владі в Україні, вирішив виїхати з сім’єю за кордон.
– Я так прямо і сказав на співбесіді американському консулу, – розповідає Олег Якута, – що в Україні не буде нормального життя. А я не хочу, аби мої діти жили в державі, яку контролює росія. Ще тоді відчував, що рано чи пізно в Україні настане неспокій. Отож, забравши батьків, у 1997 році виїхали до США, куди ще в 1988-му перебралася моя рідна тітка. Разом з нами за океан подалися й обидва двоюрідних братів. Я оселився в місті Сіракузи (штат Нью-Йорк), де мешкаю і досі.
«Літун» взяв із собою військову амуніцію
В Америці у Олега та Анжели Якути, які отримали американське громадянство, в 2002 році народився син Данило. Усі троє їхніх дітей змалечку розмовляють українською. Коли ішли до школи, зі слів Олега, англійської не знали. Данило казав батькам, що не хоче туди ходити, бо його мови не розуміють. Нині діти вже дорослі. Більше того, 5 серпня цього року дочка Варвара народила Олегові та Анжелі внука, якого назвали Діном.
Усе в родини Якути в Америці склалося добре. Обоє мають хорошу роботу. Олег влаштувався в транспортну компанію, багато їздить Америкою. Анжела працює в госпіталі міста Сіракузи. Товаришують з українськими сім’ями.
– Ми з Едуардом Кухарчуком, Олегом Куриловичем, кримчанином Гарі Русовським, з яким разом служили в армії, знайшли одне одного років 15 тому, – розповідає Олег Якута. – Започаткували гарну традицію: збираємося кожного року 12 липня на місцині Тисяча островів (це на кордоні з Канадою), де проводимо разом 5-6 днів. Відпочиваємо на природі, рибалимо, плаваємо на човнах, спілкуємося біля вогнища. Крім того підтримуємо хороші стосунки з єврейською діаспорою Америки.
Життя Олега, як і всіх українців, розділилося на «до» і «після» 24 лютого цього року, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України.
– Я знав, що так буде. Рано чи пізно це мало статися. Не знав тільки коли саме, – каже він. – Бо боротьба, яку вели за волю наші предки, не закінчилася з проголошенням Незалежності України. Ця естафета перейшла до нас. Ми маємо завершити цю боротьбу, маємо повністю знищити одвічного ворога.
Через тиждень, як тільки почалася війна, Олег Якута взявся активно допомагати Україні.
– Я маю в Америці багато зброї, бо люблю стріляти, ходжу на полювання. В мене є два «калаші», снайперська гвинтівка «Мавзер», пістолет «Глог». Нерідко їжджу по військових магазинах. Там дуже багато різної зброї, обладнання та амуніції. Чимало з того, що було у вжитку, але в хорошому стані і набагато дешевше, ніж нове. Коли зайшов в один із таких магазинів (а там знають, що я з України), насамперед через війну люди висловили мені співчуття і зголосилися на моє прохання зібрати якомога більше військової форми різних розмірів, турнікетів. Наступного дня я заїхав до них і забрав три величезні коробки, за які заплатив дуже малу суму. Просто щоб господарі магазину мали чим сплатити податки.
Висловлюючи симпатію українцям, американці, як розповідає Олег Якута, дуже погано налаштовані до росіян. Багатьох із них виганяють з роботи.
– У нашій транспортній компанії, яку тримає наш земляк Павло з Ново-Волинська (він також дуже багато допомагає нині Україні), теж було двоє, які їздили з георгіївськими стрічками. То їх відразу ж звільнили з роботи.
Скупивши партію військової амуніції, Олег Якута почав обдзвонювати знайомих в Сіракузах, щоб розпитати: що і як передають в Україну.
– Михайло Потоцький, який кожного місяця возить до України гуманітарну допомогу, розповів, як він доставляє все необхідне для ЗСУ. Зараз сформувалася команда так званих «літунів», тобто людей, які доставляють гуманітарку в Україну літаками. Платиш 3,5 долари за кілограм вантажу і вези стільки, скільки можеш взяти із собою.
Невдовзі Олег Якута сам вилетів до України, щоб доставити в Рівне гуманітарну допомогу для українських захисників.
– Нас там, в Америці, багато таких, як я, – запевняє громадянин США з рівненським корінням. – Першу партію благодійної допомоги в Україну чотири місяці тому привіз мій друг Віктор Шевчук, який живе в Чикаго. Він тоді доставив 12 валіз гуманітарки. Стільки ж планує привезти наприкінці вересня. В основному це ліки та медичне обладнання. А зараз я виконав свою гуманітарну місію. Привіз багато медичного інструментарію (в тому числі й хірургічного) для ампутації кінцівок, трепанації черепа. Багато військової амуніції – форму, берці, розгрузки, плитоноски, протигази, один бронежилет, каску, трубки, що фільтрують воду, яку можна брати з річок, озер чи навіть баюр. Загалом 14 валіз. Хочу подякувати Краус госпіталю міста Сіракузи, де працює моя дружина Анжела. Вона з перших днів війни організувала збір благодійної медичної допомоги. Люди щодня привозять різне обладнання, серед якого хірургічне – лазерні ножі, голки, скальпелі тощо.
Доставлену гуманітарну допомогу Олег Якута разом із представниками УНСО передали у волонтерський центр Будинку ветеранів. А вже звідти її доправили на фронт.
– Я радий, що знаходжуся тут, бо в цей важкий час треба бути в Україні, – каже Олег Якута. – Попри заклик президента США, щоб усі громадяни Америки залишили Україну, бо тут, мовляв, до кінця літа очікувалися дуже гарячі події (у плані військових дій), я залишився. Більше того, маю військову амуніцію, яку взяв із собою з Америки. Якщо буде така необхідність, піду з хлопцями боронити Україну.
Про рішучий намір Олега Якути, здається, сама за себе говорить його футболка з фото Сашка Білого і написом «УНСО».
– Я давно є симпатиком цієї політичної сили, – розповідає Олег. – Сашка Білого знав ще з тих часів, як ми з ним (він, щоправда, був старший за мене) до однієї школи ходили. Коли я повернувся зі служби в армії, ніяк не міг збагнути, про що Сашко веде мову. А він каже: «Олег, ти побачиш. Росія закінчить із Чечнею і полізе на Крим». Це вже пізніше стало зрозуміло, що він мав на увазі.
Рідня Олега Якути по маминій лінії – з Голошіва, Дерев’яного, Застав’я – так само, як і родичів Сашка Білого, була вивезена до Сибіру, де народилося багато його братів і сестер.
– А після 1953 року, – веде він далі, – почали вертатися додому. Рідна сестра моєї баби Марія Демидович у 1943 році пішла в ліс. Там заміж вийшла, коли їй виповнилося 17, а нареченому – 18. Як склалася його доля, ніхто не знає. А Марія була медиком. У 1946 році, коли «яструбки» бігали по лісах, натрапили на схрон, де вона переховувалася. Марія знала, що якщо її схоплять, то будуть катувати. Тому вона підірвала криївку, в якій і загинула. Моя рідна баба їздила на місце відкриття меморіального каменю на тому місці, де полягла сестра. Про бабу Марію навіть у книжці написали.
До Рівного після 2017-го Олег Якута приїжджає кожного року. Має тут багато друзів, серед яких однокласник Ігор Іванов, з яким сиділи за однією партою, разом займалися боксом. Досі підтримує тісні стосунки зі своїм давнім товаришем Дмитром Петровським, в якого зупинився під час цьогорічних відвідин Рівного та Оленою Іванівною (на фото).
– Дмитра я називаю євреєм за національністю і українським патріотом за духом, – розповідає Олег. – Не раз казав йому, що в наших народів багато спільного. Вони розкидані по всьому світу. Та коли треба, то об’єднуються в один могутній кулак. Так згуртувалися нині й усі українці. Дуже велика діаспора живе в Чикаго, де відразу ж після початку війни відкрили чимало благодійних фондів на підтримку України.
Олег Якута непохитно вірить у перемогу України, яка, здолавши запеклого ворога, заживе щасливо. Щоправда, для цього ще треба докласти чимало зусиль.
– Щоразу, коли приїжджаю до Рівного помічаю, що місто змінюється в ліпшу сторону. Багато новобудов. Хотілося б, щоб дороги стали кращими. Але все з часом буде. Прикро, що є ще чимало колаборантів у країні. Маю знайомих, які говорять, як російське телебачення. Дивує те, що вони народилися з нами в одному пологовому будинку, а так і не навчилися розмовляти українською. Питається: вони це роблять на зло, чи це вади в їхніх головах на генетичному рівні? Думаю, що на них не треба гніватися, адже на хворих не ображаються. Треба просто ігнорувати їх, розмовляючи з ними лише українською. Вистачить толерантності, яка призвела до того, що в нас усе вкрали – історію, культуру. А тепер хочуть ще й волю відібрати. Бог є любов, але Він каже: будьте ненависні до Зла. Ісус, коли зайшов у храм, перевернув столи крамарів і міняйл, які перетворили храм на вертеп розбійників. Так і ми повинні рішуче і безкомпромісно боротися з ворогом, винищуючи його до останнього коліна. Бо ніколи не матимемо спокою, маючи по сусідству такого нелюда зі звіриною подобою.
Василь ГЕРУС