До концерту відомого французького органіста Жана-Марі Леруа в Рівному почали готуватися заздалегідь. На сцені Залу органної та камерної музики піаністка обласної філармонії Ірина Козачук днями розучувала на синтезаторі партитур – вона мала акомпанувати маестро.
А поруч Олег ДАВИДЕНКО зранку до вечора возився біля несправного клавесина, яким уже років із 15-ть ніхто не користувався. Обоє зіткнулися зі своїми труднощами: піаністка ніколи не грала на клавесині, а майстрові ніяк не вдавалося знайти необхідні для ремонту музичного інструмента деталі.
– Закінчивши свою роботу, – розповідає Олег Давиденко, – я запропонував Ірині Козачук зіграти на клавесині. Спробувала, їй сподобалося. Але вона відмовилася грати концерт на клавесині, бо ніколи не сідала за інструмент, який суттєво відрізняється від піаніно. Це було у п’ятницю, а в неділю телефонує і розповідає: «Сіла в спокійній обстановці, без нікого, зіграла один твір, другий, третій… У мене з’явилося відчуття, що це – мій інструмент». Ірина Козачук за два тижні вивчила на клавесині всю партитуру і «на ура» відіграла концерт з Жаном-Марі Леруа. Все склалося супер!
На словах все виглядає просто: «взяв і зробив». Насправді ж Олегові довелося добряче потрудитися над клавесином.
– Так, було нелегко, – зізнається майстер. – По-перше, музичний інструмент колись дуже відсирів. У ньому багато дерев’яних деталей, які від вологи деформувалися і зламалися. Дійшло до того, що клавесин став зовсім не придатним для гри. Довелося повністю розбирати його, замінювати пошкоджені дерев’яні частини. У продажу деталей для клавесинів немає. Не знайшов їх і в інтернеті. Тому виготовив самостійно. Пізніше, зібравши все докупи, треба було настроїти інструмент, що теж непросто.
Читайте також: Волонтер вивіз з найнебезпечніших районів більше півсотні людей
На все про все в Олега Давиденка пішов майже місяць, під час якого знову з головою поринув у справу, котрою займається ось уже впродовж 25 років. Відтак, тут, у Рівному, далеко від рідного міста, нарешті сповна збагнув, що насправді відбувається довкола. А те, що сталося, не вкладається в голові. Десь у глибині душі таїлося якесь недобре передчуття, але щоб дійшло до такого!
- «У 2014-му прийшло самоусвідомлення, що ми – українці»
- Два тижні ночували в сирому холодному підвалі
- Від загибелі врятувало «правило двох стін»
- Евакуація: три доби виснажливої дороги
- Щойно отямившись, пішли волонтерити
- Майстер дає музичним інструментам друге життя
«У 2014-му прийшло самоусвідомлення, що ми – українці»
– Ми вже раз були під окупацією, – зі смутком у голосі веде розповідь Олег Давиденко. – У квітні 2014-го Сєвєродонецьк захопили сепаратисти, з якими прийшло багато «кадирівців». Активних бойових дій, щоправда, в місті не було. Обійшлося обстрілами. По Сєвєродонецьку лише кілька разів гатили. Та й то тільки з мінометів. Утім на початку липня нас уже визволили – прийшли бійці батальйонів «Донбас», «Айдар» і «Азов». На той час ми з усіма друзями, знайомими та родичами, які підтримували так звані ЛНР/ДНР, посварилися і усім своїм єством усвідомили, що ми – українці. Досі якось про це не думали: ну українці, то й українці. Живемо ж в Україні! А тут прийшло розуміння, що ми – саме українці! Не росія, не молодший брат чи сестра, а самобутня нація.
Коли наші військові підрозділи визволили спершу Рубіжне, а потім Сєвєродонецьк і почалися жорсткі бої за Лисичанськ, Олег Давиденко з дружиною Еллою влилися в ряди волонтерів. Допомагати українським воїнам і переселенцям з тимчасово окупованих територій Луганської та Донецької областей.
– Купували продукти, воду, – каже Олег, – які відправляли на фронт. Особливо потрібною була вода, бо в нас, на Донбасі, влітку дуже гаряче – до 35 градусів у затінку. Тоді у Сєвєродонецьку було багато переселенців з Горлівки, Алчевська, то їх забезпечували продуктами і одягом.
Поволі гібридна війна перейшла у фазу відносного затишшя. Давиденки повернулися до звичного життя. Олег, працюючи в музичній школі майстром музичних інструментів, лагодив і настроював роялі, фортепіано, акордеони, баяни… Від замовлень у нього не було відбою. Траплялися часи, коли до майстра в чергу записувалися на два тижні наперед. Обслуговував не тільки свою, а й школи, дитсадки, будинки культури, концертні зали Сєвєродонецька. Керівництво Льодового палацу (до речі, найбільшого в Україні) не раз запрошувало настроїти рояль, на якому грали знамениті музиканти і артисти.
Два тижні ночували в сирому холодному підвалі
Усе змінилося в один день, коли вдосвіта 24 лютого Давиденків розбудив дзвінок. Телефонувала родичка. Вона сповістила, що почалася війна.
– Не можна сказати, що це стало для нас несподіванкою, – згадує Олег. – Було передчуття, що якась біда насувається. На роботу того дня, звісно, вже ніхто не пішов. Дружина збігала до рідної сестри моєї бабусі, котра проживала самотньо, і забрала її до нас. А в обід прилетіла перша рашистська ракета, яка вдарила неподалік міста по непрацюючому аеропорту. Вибух був доволі потужним.
Наступні кілька днів місто більше не обстрілювали. Давиденки дивилися новини по телевізору і в інтернеті, де розповідали про великі втрати і низьку мораль орків і сподівалися, що все це ненадовго. Думали, що рашисти спробували, отримали по зубах і відступлять.
Тим часом окупанти підійшли до Сєвєродонецька на відстань обстрілів і з 1 березня почали гатити по місту з важкої артилерії. Вели вогонь, за словами Олега, зі 152-міліметрових гаубиць чи чогось подібного за потужністю. Бо коли снаряд вибухнув у садочку неподалік їхнього будинку, то вибило вікна в усіх чотирьох під’їздах.
– Ми якраз у підвалі переховувалися, – уточнює чоловік. – Гупнуло так, що нас аж підкинуло. Підвал не облаштований. Там навіть сидіти не було на чому. Єдине, що змінили, повиносили різний непотріб і посипали підлогу піском. А віконця не було чим засклити, тому аж свистіло від протягів. Тоді ще, як на зло, страшенно холодно було. На початку березня вночі позначка термометра опускалася до 14 градусів морозу, а опалення відключили ще 25 лютого.
Впродовж двох тижнів Олег із чоловіками тільки тим і займалися, що намагалися створити бодай якісь елементарні умови для перебування в укритті, де були діти та літні люди. Облаштували підвали у своєму та сусідньому будинках. Хтось якусь дошку мав, хтось старі двері приніс, у когось плівка знайшлася. Відтак позакривали вікна, провели світло. Більш-менш облаштували місця, де людям можна було сховатися. Щоправда, десь за два тижні, як «обжилися», світло зникло. Отож ще тиждень сиділи при каганцях.
Від загибелі врятувало «правило двох стін»
Щоправда, у Сєвєродонецьку на той час ще були вода і газ, хоча й без належного тиску. Тож Давиденки мали можливість готувати їжу у своїй квартирі. Щодня між обстрілами тягали по сходах бабусю на п’ятий поверх у квартиру. А звідти – назад у підвал, бо ліфт без електропостачання, звісно, не працював. Вони вже навчилися по звуку визначати хто і з чого стріляє. Куди і коли прилетить. Відповідно й реагували на ці постріли.
– Аби мати прихисток на випадок неочікуваного прильоту, – веде далі Олег, – викинув усе з невеличкої підсобки (де поміщаються три табуретки), перетворивши її за правилом двох стін на місце укриття. Воно нас, до речі, й врятувало. Це було 12 березня, коли ми в обід піднялися з підвалу до квартири, щоб приготувати собі щось поїсти. Саме сиділи на кухні, обідали. Аж раптом почався обстріл. Почувся затяжний свист (щось летіло до нас), тому я крикнув дружині та бабусі, щоб ховалися в підсобку, а сам кинувся в зал, де залишив телефон. Влетів у кімнату, схопив з піаніно телефон… І тут – приліт у наш під’їзд.
Зненацька Олег задумався, глянув на телефон, а потім перевів погляд на вікно. Здавалося, він знову переживає якусь тривожну подію. Помовчавши хвилину-другу, продовжив:
– Я тоді на власному досвіді пізнав, як сповільнюється час. Коли пролунав вибух, я боковим зором глянув на лоджію (за рік до війни якраз засклили її, вклавши у це всі заощаджені гроші). І, наче у сповільненій зйомці, бачу, як розлітаються на друзки спершу рама і шибки на лоджії, потім велике вікно в залі. І все це, ніби морський вал, насувається на мене. З телефоном у руках вистрибую в коридор і всією масою тіла заштовхую дружину з бабусею в підсобку. Всю квартиру заповнила хмара пилюки. Не знаю скільки, але, мабуть, хвилин десять ми нерухомо пролежали в укритті.
Вже потім виявилося, що Елла під час падіння зламала об табуретку ребро. В Олега все обійшлося подряпинами на обличчі. У квартирі був справжній Армагеддон: стеля і стіни посічені осколками, підлога встелена шаром пилюки, меблі потрощені…
Отак сім’я Давиденків залишилися без світла, води, тепла і фактично без квартири, яка перетворилася на руїни. Зібралися, прихопивши з собою клітку з двома папугами, та й подалися пішки в інший кінець Сєвєродонецька до Олегової тітки, де на той час було спокійніше. До слова, за якийсь час одного з папуг не стало. Через психологічну травму він почав вискубувати на собі пір’я, а згодом і помер.
– Взяли в основному продукти, бо їх практично ніде було купити, – зітхнувши, каже Олег. – На той час на весь Сєвєродонецьк працювали лише два магазини, в яких завжди вишикувалися величезні черги. Діяли, правда, волонтерські центри, але розміщувалися далекувато. Та й небезпечно було кудись вирушати під частими обстрілами. А ще прихопили теплі речі.
Евакуація: три доби виснажливої дороги
Відтак Давиденки оселилися в родичів. А через два дні окупанти почали обстрілювати і цей район Сєвєродонецька. Просиділи ніч у підвалі, а зранку приїхали волонтери і вивезли Олега з Еллою з міста.
– Нас практично витягли з підвалу, – каже чоловік. – Волонтери з церкви «Добра звістка», які з 2014 року багато допомагають біженцям, довезли до нас Слов’янська, який тоді росіяни ще не обстрілювали. Ночували там у церкві. Ми вже так «звикли» до обстрілів, що було просто дивно, чому немає прильотів. Ніяк не міг заснути, бо не чув вибухів. Саме очікування прильотів страшніше, ніж самі вибухи.
У Слов’янську Давиденків разом з іншими посадили на потяг до Лозової, а вже звідти евакуаційним поїздом відправили до Львова. Там вони переночували у спортзалі, який переобладнали під притулок для біженців, а зранку сіли на автобус і вирушили до знайомих у Рівне.
Щойно отямившись, пішли волонтерити
Давиденки тиждень приходили до тями після всього пережитого і важкої триденної дороги. А далі вирішили, що сидіти без діла не можна, треба зайнятися волонтерством. Олег знайшов у Фейсбуці оголошення Фонду «Руєвит», який розгорнув діяльність із підтримки ЗСУ. Туди й подалися. Там їх спровадили в Театр ляльок. Мовляв, ідіть плести маскувальні сітки. Спершу, зі слів Олега Давиденка, у них виходило не дуже добре. Але з часом набралися досвіду. Зайнявшись волонтерством, подружжя Давиденків познайомилося з багатьма людьми, з якими подружилися.
– Олег з Еллою відразу стали своїми у нашій дружній команді, – каже рівненська волонтерка Ірина Сидорович. – Обоє відкриті, сумлінні та завзяті. Працюють на рівні з усіма. А Олег ще й додаткову роботу завжди знайде собі. Почувши, що фортепіано, на якому під час перепочинків грала одна з наших волонтерок – професорка з київського університету Юлія Вишницька, фальшивить, він узявся настроїти його. А щоб це стало для всіх сюрпризом, приходив у Театр ляльок мало не на світанку і чаклував над інструментом. Йому таки вдалося зробити для нас справжнє свято. А за якийсь час реанімував музичний антикваріат – фортепіано, якому 150 років.
Майстер дає музичним інструментам друге життя
Спілкуючись з рівненськими бандуристками, які поруч плели маскувальні сітки, Олег Давиденко поцікавився, де б міг знайти роботу за спеціальністю, якою займається ось уже 25 років. За їхньою порадою звернувся до директорки Рівненської обласної філармонії Елеонори Стеценко. Так в Олега з’явилася перша в Рівному робота.
– Одна з музиканток подарувала філармонії кабінетний рояль, який розмістили в цокольному приміщенні, де планували створити музичний простір, – розповідає Олег Давиденко. – Інструмент, на якому професійна піаністка грала впродовж 30 років, був дуже зношеним. Я взявся за нього, хоча й приїхав у Рівне без нічого. А що таке майстер без інструментів? – усміхається співрозмовник. – Замовив через інтернет настроювальний ключ, деякі інструменти сам виготовив, інші, як-от пасатижі, купив у магазині. За тиждень полагодив. Пізніше відремонтував їм ще й піаніно, а згодом і клавесин.
Поголос про майстра поширився музичним середовищем Рівного. Митці переповідають одне одному про відреставрований в Залі органної та камерної музики унікальний клавесин, повернуте до життя раритетне піаніно «Карл Рьоніш» (виготовлене 1871 року в Дрездені), яке вже використали під час постановки в Театрі ляльок музичної вистави «Колостворення». Надійшли нові замовлення з Обласного драмтеатру, музичної школи.
– Коли в травні приїхали до Рівного, – в очах Олега з’явилася іскорка, – думали: ось-ось наші відгонять орків від Сєвєродонецька і за місяць-два повернемося додому. Доводиться трохи зачекати. Але віримо, що наше рідне місто невдовзі знову визволять. Цього разу назавжди. Тоді заживемо по-новому. А зараз починаємо усе з нуля.
Сім’я Давиденків продовжує займається волонтерством, а Олег (крім того, що плете сітки для ЗСУ) шукає роботу за фахом. Адже війна, як вважає, – не привід, щоб в Україні замовкла музика.
Василь ГЕРУС
| Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX. |