Перше враження про людину майже завжди хибне. Отак і я помилилась, коли вперше побачила Валентинівну. Вона сиділа на лавочці біля свого третього під’їзду і зупинила мене, коли я пробігала повз.
«Ви ж у нашому будинку живете», – не запитала, а ствердила вона. «У нашому». «То що ви скажете про створення ОСББ?». «Нічого не маю проти. Де треба підписати?» – я справді поспішала і намагалася надати справі прискорення.
Я тоді ще не знала, хто вона і як її звати. Просто жінка у великих окулярах з дуже товстими скельцями, а отже, потужними діоптріями, що свідчили про слабкий зір. Мої спостереження підтвердились, коли жінка, аби знайти моє прізвище у списку, піднесла аркуш майже впритул до очей. Пошуки зайняли досить таки тривалий час. Та коли я нарешті ствердила своїм підписом бажання створити в нашому будинку ОСББ і пішла далі, то, пам’ятаю, подумала: «Ну як вона працюватиме з таким зором? За непосильну справу береться ця жінка».
Я тоді ще не знала, що за плечима Людмили Валентинівни Солончук 35 років праці у школі. А її зір – то наслідок перевірок сотень зошитів з хімічними формулами і задачами. Бо в допенсійному житті вона була вчителькою хімії. І не знала я, що в неї не буває непосильних справ.
У грудні 2010-го Валентинівна зареєструвала ОСББ, після чого зібрала загальні збори мешканців. Людей прийшло більше, ніж можна було сподіватися. Та усе ж менше, ніж надіялись. І головне – менше, ніж потрібно за законом для прийняття рішень. На жаль, це тенденція більшості наших людей у багатьох інших будинках, а не тільки моїх сусідів. Тому Валентинівні (так скорочено наш дім став її називати й досі називає) довелось сидіти на лавочках біля під’їздів з паперовими плахтами списків мешканців усіх 144 квартир, аби збирати підписи для прийняття справді доленосних для дому рішень.
Вона якось виправдовувалась: «Я не тому сиджу на лавочці, що мені робити нічого, а тому, що треба всіх побачити». Багатьох вона пильнувала не тільки заради підпису, а й для «виховної» бесіди про те, що треба платити за квартиру, погасити борги, звільнити загальний балкон-сушку від старого мотлоху, не кидати сміття з балкона (деякі мешканці були помічені й у такому) тощо…
Отак потихеньку і пішли в нас справи. І дім став мінятися. На засіданні правління ми затвердили перспективний план розвитку будинку до 2020-го року, тобто на десять років. За тим планом торік благоустрій нашого дому мав завершитися встановленням довкола нього паркану. Може, так і було б, якби… Ми ж не знали, коли писали той план, як полізуть догори ціни, як зростуть внески на утримання будинку, і як нікчемно мало можна буде за ті внески зробити.
Головним нашим помічником і партнером у розвитку будинку стала Муніципальна програма сталого розвитку. Дольова участь у цій програмі була дуже вигідною для нашого та й взагалі для ОСББ. Тепер уже всі ОСББ міста це зрозуміли. Тому потрапити в програму стало складно. А відразу після її заснування важко було знайти охочих взяти участь у співфінансуванні проєкту з капітального ремонту будинку чи його інженерних мереж навіть на умовах супервигідного співфінансування, коли десять відсотків вартості проєкту збирали мешканці дому, а решту –дев’яносто – відшкодовував міський бюджет. Потім співвідношення внесків поступово мінялося і частка мешканців збільшувалась до 15-20-30-35 відсотків. Та все ж це було вигідно. Отже завдяки підтримці міста ми багато здолали. Валентинівна зуміла потрапити до цієї програми сім разів.
Наш перший проєкт – найпам’ятніший. Це була заміна труб гарячого і холодного водопостачання та водовідведення у підвалі нашого будинку. Дольова участь мешканців полягала не тільки у відшкодуванні десяти відсотків вартості проєкту, а й у тім, щоб очистити підвал від старого мотлоху, аби там змогли працювати монтажники. Оце було наше головне випробування, з яким Валентинівні, на жаль, справитися не вдалося. Тобто ми очистили підвали, але згуртування громади навколо спільної справи виявилось непосильним завданням навіть для 35-річного педагогічного стажу Людмили Солончук. На прибирання підвалів вийшли одиниці. Проте ці мужні й відповідальні одиночки винесли з підвалів під чотирма під’їздами будинку гори непотребу, який ледь помістився аж у дванадцять самоскидів.
З того часу так і повелось: тільки відповідальні одиночки виходили на громадські роботи і брали участь у суботниках.
Після того, як у підвалі змонтували більше як кілометр нових труб і всі стояки стали перекриватися без особливого докладання сил, а легким поворотом нових кранів всього двома пальцями, у наш підвал стали ходити екскурсії з сусідніх будинків. Там було чисто, світло, тепло (адже всі отвори надійно закрили). До того ж зник нестерпний запах безхатьків і котів. Труби сяяли сріблястою ізоляцією. На вентилях, наче цінники у магазинах, висіли бірки з нумерацією стояка. Стіни біліли свіжим вапном і можна було не боятися заплутатися у павутинні.
Далі рік за роком дім просувався вперед у здійсненні свого перспективного плану, хоч і не без проблем, але неухильно. Перекрили дах. Замінили обладнання у всіх щитових. У під’їздах встановили нові двері та металопластикові вікна. Наше тепло став заощаджувати тепловий лічильник з автоматичним регулюванням температури. Аж три роки потратили, щоб утеплити дім, для чого залучили кошти з трьох джерел – мешканців, міського бюджету та державної програми енергоефективності. Тепер у районі про наш дім кажуть: «Це той, із вишиванкою». Бо його торці та боки всіх чотирьох під’їздів прикрасив орнамент-вишиванка. І вже третій рік поспіль триває встановлення нових ліфтів: по ліфту в рік. Три під’їзди вже катаються на новеньких білоруського виробництва ліфтах. А ще один збирає на нього гроші на наступний рік. До паркану, який увінчує наш перспективний план, ще не дійшло. Зате прибудинкова територія перестала нагадувати сільський вигін, бо на ній облаштували газони, які регулярно скошуємо власною газонокосаркою, насадили клумби. Я вже не згадую такі дрібниці, як лавочки, дитячий майданчик, влаштування й умеблювання в колишній візочній під сходами офісу ОСББ, вимощення вздовж фундаменту і багато іншого, що робилося по ходу. Бо це ж нормальні буденні поточні справи, які робить кожен господар, якщо він… господар.
Головне у кожній справі – не кошти, матеріали чи інструменти. Головне – людина. Та головної людини нашого будинку раптом не стало. Валентинівну забрав клятий ковід. Восьмого листопада ми провели її в останню дорогу. І наш дім осиротів. Завмер. Затих у роздумах та очікуванні, як ми будемо далі. Хто візьметься продовжити її справу? Хто наважиться? Тут потрібна смілива людина, бо надто високу планку взяла Валентинівна…
Людмила МОШНЯГА, член правління ОСББ «Шухевича 8»