У Рівному попрощаються з чотирма Героями. Відразу чотири молоді життя обірвалося 4 січня на Харківщині… Рівняни Богдан «Камінь» Гордійчук та Василь «Удав» Удодик, Олександр «Камиш» Ліщук з Рокитнівщини та Юрій «Кузя» Кузмічь з Березнівщини… Усі вони разом вже не вперше стали на захист рідної країни, і на жаль, в одну мить загинули…
Богдан Гордійчук (на фото ліворуч) народився у селі Золотолин тоді ще Костопільського району. Тут же пішов у школу, а згодом сім’я переїхала у Рівне. Тож продовжував навчання вже в рівненських школах 9, 2 та 10.
“Богдан народився у родині інтелігенції: тато ветлікар, я — викладала в інституті та працювала в журналістиці. Тож і виховання він мав особливе. Це були часи Перебудови, ми зняли червоних ідолів, потрібно було їх кимось замінити. То для нього заміною стали книги — пригодницькі романи, історичні твори. Він багато читав про козацтво, про нашу історію. Навчався у музичній школі, грав на бандурі. Так і виріс творчим, патріотом та з незгасаючою жагою до дій та життя,” – розповідає мама Героя Людмила.
Богдан продовжив навчання в автотранспортному технікумі. Проте відчував себе не на місці – шукав справжнє покликання. Пробував себе в журналістиці, рекламі, мав чудові задатки менеджера. Займався реалізацією каменю, працював менеджером у “Вікна Steko”, в останній рік працював у службі таксі 305
“Це був 2014 рік, як раз після Іловайська… Богдан зателефонував мені, мовляв, поїду в Білорусь, зароблю грошей, бо щось з тим каменем не йде робота. Як виявилось, тоді він вперше мене обманув. Бо вже за певний час зізнався: “Мам, якщо ти стоїш, то сядь. Я в тренувальному таборі в Новограді-Волинському.” А у жовтні разом з бійцями УНСО вони поїхали на Схід… Як згадаю тих хлопців на присязі: всі змотивовані, підготовлені, очі сяють — сіль нації. Вони рвалися в бій, бо точно знали заради чого туди йшли,” – продовжує Людмила.
Лише тоді мама пригадала, що синові пророкували військове майбутнє, казали, що він природжений воїн. Та й сам Богдан змалечку мав дошку, де були виліплені численні фігурки козаків, польських крилатих лицарів — і кожна була особлива, відрізнялася від інших. Тоді мама бачила в синові задатки скульптора, а виявилось, що це були перші несвідомі, дитячі відпрацювання військової тактики.
Рік Богдан відвоював у зоні АТО, коли ж повернувся додому — одружився, народився син Степан. Тато був для хлопчика справжнім всесвітом.
“Богдан знав, що буде велика війна. Тож з хлопцями своїми домовилися, що у випадку початку зустрічаються в певному місці — захищати столицю. 24 лютого він розрахувався з роботи, а вже 25 був у Макарові під Києвом. Коли ж рашисти відступили, їх — найкращих із досвічених — відібрали в бригаду спецпризначенців. Син намагався вберегти мене від тих подій страшних, які відбуваються на війні. А коли звільняли Херсон, син зізнався: “Мам, у мене ноги стерті в кров, я вже роззувся, бо ми пішки пройшли всю Херсонську область, а вже за нами йшли інші. Але я такий щасливий звільняти рідні землі!” – розповідає Людмила.
Остання операція відбувалася на Харківщині за кілька кілометрів від російського кордону. Бійці повертались у гарному настрої після вдало проведеної операції. Автівка, в якій їхали воїни, наїхала на міну. 4 січня на світанку 39-річний старший солдат Богдан Гордійчук загинув, віддавши всього себе у боротьбі за незалежну країну… Смерть була блискавичною…
“Він дуже сумував за сином, при найменшій нагоді хотів з ним поговорити… А в нього самого все завжди було добре… Богдан був світлим і творчим, його дуже любили люди…” – каже мама.
Василь Удодик народився у Рівному, навчався у 8 школі. Після 9 класу вступив у Рівненський технічний фаховий коледж НУВГП на слюсара-механіка. Проте за спеціальністю щодня так і не працював…
Строкову службу в армії проходив у Львові, а в 2014 році добровольцем вирушив у зону проведення антитерористичної операції.
«В АТО він прослужив рік, а просто жив, працював на автомийці, СТО, а згодом експедитором. А в жовтні 2020 року у них з коханою народилася донечка. Василь з Мариною хотіли офіційно оформити стосунки, коли він приїжджав у грудні у відпустку, але на війні загинув її тато, тому відклали…» – розповідає сестра Героя Людмила.
Василь мало розповідав рідним про війну – не хотів, щоб переживали, беріг рідних від жахів, які довелося побачити.
«Йому телефонували з військкомату, пропонували підписати контракт після АТО, але він не захотів. Сказав, що не хоче повертатися у це пекло, хоча багато його побратимів погоджувалися», – продовжує Людмила.
Коли ж розпочалася війна у лютому, Василь не вагався. Він відправив дружину з донечкою до мами, а сам зустрівся з побратимами з Рівного та області, яких знав іще з АТО, разом вирушили захищати свою країну.
«Він би ніколи не зробив нікому зла, надзвичайно добрий та турботливий. Василь завжди намагався нас вберегти, не хотів зайвий раз хвилювати. У нього завжди все було нормально. Найважче він переживав загибель побратимів, тоді мав з кимось говорити. Але й тоді міг сказати, що є загиблий, але не розповідав, що саме сталося… А ще він надзвичайно довіряв хлопцям, з якими служив. Вони всі наші, з Рівненщини, разом іще з антитерористичної операції, їхали на війну разом, там були разом, і на жаль, загинули теж разом… Василь завжди посміхався…» – пригадує сестра.
33-річний Василь Удодик загинув 4 січня на Харківщині…
Прощання із чотирма Героями відбудеться завтра, 7 січня, об 11.00 на майдані Незалежності.
Чин похорону відбудеться о 12.00 в Свято-Покровському кафедральному соборі. Богдана Гордійчука та Василя Удодика поховають на кладовищі «Нове». А Олександр Ліщук та Юрій Кузмічь вирушать далі додому…