Упродовж 70 років рівнянам розповідали, що там поховано загиблих у боях під час звільнення Рівного від німецької окупації.
Радянська пропаганда свято берегла і плекала міф про «визволителів», які полягли в боях за наше місто, проте…
У документах цей об’єкт іменується так: «Пам’ятка історії місцевого значення Братська могила радянських воїнів, партизан та Героя Радянського Союзу Г. М. Шевченка. Об’єкт культурної спадщини взято на державний облік та під державну охорону рішенням виконкому Ровенської обласної Ради депутатів трудящих № 102 від 17 лютого 1970 року».
Братська могила розташована на узвишші зліва від паркової алеї, що веде з вулиці Соборної до Міського будинку культури. Первісно це був обеліск із барельєфними зображеннями воєнних епізодів та вінком слави і скорботи. Під час реконструкції в 1974 році вінок зі стели прибрали. Напис на одному з барельєфів «За Сталина!» затерли за часів Незалежності. Первісно на надмогильній плиті містилися 58 прізвищ. Після реконструкції 1974-го на новій плиті їх вже було 62. Водночас в офіційних документах ідеться про 63-х, а де й про 64-х похованих. Чому так?
Історія поховання
Парк імені Шевченка після звільнення міста від німецьких окупантів був усіяний одиночними могилами радянських вояків, про що зазначається у документах міської влади Рівного 1945-1948 років. Про могили в парку та їх походження розповідав авторові цих рядків і післявоєнний директор парку Віктор Ткачук. Місцеві мешканці нашвидкуруч ховали загиблих червоноармійців на території парку і під час німецького наступу в 1941 році, і під час боїв у лютому 1944-го. Спочатку це були одиночні могили, а коли до парку почали масово зносити тіла загиблих, то з’явились і братські. Під час повоєнної відбудови парку міська влада вирішила перенести одиночні могили на кладовище на Дубенській, а на братській могилі встановити пам’ятник. У грудні 1944-го було оголошено конкурс на проєкт пам’ятника з призначенням премій у розмірі 3 000, 2 000 і 1 500 карбованців відповідно. На конкурс відвели всього місяць – з 15 грудня 1944-го до 15 січня 1945-го. А вже з 20 січня мала розпочатися побудова пам’ятника. Встановити його планували до 27-ї річниці червоної армії – 13 лютого 1945-го. Але зроблено цього не було. У вересні 1945-го виконком видав нову постанову «Про спорудження пам’ятників героям Великої вітчизняної війни та О. Дундичу». У ній знову йшлося про перенесення могил з парку. Рівненським архітекторам Андрієву (таке прізвище зазначено в постанові, чи йшлося про відомого рівненського архітектора Бориса Андрєєва, невідомо, – прим. авт.), Єщенко, Корочинській, Сафонову до першого жовтня 1945 року доручено представити ескізи пам’ятників. Затвердили ескіз Андрієва. Затим одиночні поховання перенесли на кладовище на Дубенську, а пам’ятник на братській могилі в парку з’явився лише у травні 1948-го. Чому міська влада не довірила місцевим митцям створення проєкту, хтозна… Авторами стали нікому не відомий 33-річний колишній фронтовик, архітектор Київської архітектурно-проєктної майстерні «Будмонумент» Ісроель Шмульсон і скульптор – київська художниця-монументалістка Ірина Матвієнко. Гранітний триметровий обеліск виготовляли у виробничо-художніх майстернях Рівного, куди в травні 1947-го міськвиконком розмістив замовлення.
Хто покоїться у братській могилі
Давньогрецький поет і політик Хілон сказав: «Про мертвих або добре, або нічого, крім правди». Радянська пропаганда довгі роки плекала історію про поховання в братській могилі в парку бійців, які віддали життя за звільнення Рівного від німецької окупації. Що, як з’ясувалося, від правди далеко. То чий же прах там покоїться, кому «салютувало» не одне покоління рівненських піонерів і присягали на вірність комуністичним ідеалам місцеві комсомольці?
Рівненський історик, голова правління Рівненської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Андрій Жив’юк, який серед іншого займається дослідженням поховань радянського періоду, зокрема й у братській могилі в парку імені Шевченка, розповів:
– Поховання було сформовано не одразу. Туди підзахоронювали упродовж березня-грудня 1944 року. Як видно з написів на надгробній плиті, там поховані рядові бійці та офіцери і партизани. Хоча на плиті зазначено 62 прізвища, скільки насправді похованих у могилі, достеменно сказати складно. Принаймні маю інформацію про ще двох осіб. Попри те, що радянська історія завжди розповідала, що в тій братській могилі покояться вояки, що загинули в боях за Рівне, це не зовсім так. Є й такі. Але більшість – бійці внутрішніх військ НКВД, які загинули уже після вигнання нацистів з Рівного, і не завжди в бою. Розпочинається список прізвищем Гавриш І. В. – полковник, командир 24-ї стрілецької бригади внутрішніх військ НКВД. Звісно, останнє на надмогильній плиті не зазначено. Він помер у госпіталі 06.04.1944.
Цей кадровий енкаведист, за словами Андрія Жив’юка, брав участь у фінській війні, командуючи третім ухтинським прикордонним полком НКВД. На чолі 24-ї бригади «відзначився» у висланні чеченців та інгушів з Північного Кавказу. Більшість похованих з рядового складу і партизан (партизанські підрозділи були приданими до структур НКВД через брак особового складу в останніх) – це бійці військ НКВД, каже Андрій Жив’юк. Він виявив у похованні шість бійців червоної армії, які не пов’язані з НКВД:
– Цікаво, що гвардії майор Герой Радянського Союзу Григорій Шевченко не помер у шпиталі в результаті поранення у боях за Рівне, як це подавала офіційна історія. Згідно з первинними документами, він загинув 15.07.1944 біля села Цегів на Волині. Там і був похований. З яких міркувань його перенесли до Рівного, – невідомо.
Чимало із зазначених на надгробку вояків загинули під час авіанальотів на Рівне вже після звільнення міста від нацистів. Гвардії капітан Смирнов (повне прізвище – Смирнов-Цапов), який служив при облвійськкоматі, загинув у бою з підрозділом УПА.
Серед похованих у братській могилі в парку енкаведистів є й високопоставлені чини, каже Андрій Жив’юк. Як-от підполковник держбезпеки Івлєв – заступник начальника управління НКВД в Ізмаїльській області, в органах із 1921 року. Вочевидь, його перекинули на Рівненщину для підсилення керівного складу в організації боротьби з ОУН-УПА. За офіційною версією загинув від наскрізного поранення в ділянку грудної клітки 27.03.1944. Як дослідив рівненський історик, починаючи від старшини Бережного (зі списку на надмогильній плиті) і до єфрейтора Юнусова (всього 15 осіб) – це вояки 18-го кавалерійського полку внутрішніх військ НКВД, які загинули 5.04.1944 під час бомбардування Рівного німецькою авіацією.
На надгробку є й жіночі прізвища. К. В. Крилова, П. П. Нєдєдова, М. А. Пєтрова вказані як партизани. Є ще одне жіноче прізвище – старшина В. Г. Дружиніна. Як розповів Андрій Жив’юк, вона була машиністкою-діловодом у політвідділі 18-ї стрілецької бригади внутрішніх військ НКВД. Загинула 19.05.1944 в районі Великих Межиріч у результаті… дорожньо-транспортної пригоди. Чому на меморіальній плиті не вистачає ще двох прізвищ, і хто ці люди, розповідає Андрій Жив’юк.
– Мені вдалося встановити ще двох похованих у цій могилі. Один із них – М. К. Мінаєв – інструктор пропаганди і агітації політвідділу 24-ї бригади внутрішніх військ НКВД. Загинув 5.05.1944 під час авіанальоту. І ще один – високий чин органів НКВД, генерал-майор А. І. Овчинніков, заступник начальника внутрішніх військ НКВД Українського округу. 11 травня 1944 року в Рівному вчинив самогубство, застрелившись. Був, вочевидь, таємно похований у цій могилі. Родину навіть не повідомили про його смерть. Щодо причини самогубства маю власну версію. Наприкінці квітня 1944-го внутрішні війська на Рівненщині брали участь у так званій Гурбинській операції (каральна операція військ НКВД проти УПА, одним із завдань якої було знищення великого угруповання повстанців у районі лісів під Гурбами, – прим. авт.). Овчинніков (як заступник командувача округом) без сумніву, був причетним до планування і проведення цієї операції, яка, як відомо, мети не досягла. Хтось же мав стати «крайнім»… Вочевидь, щоб уникнути відповідальності, він і поквитався з життям. Не могло ж прізвище такої людини бути поруч у списку «героїв».
Прибрати не можна залишити
Традицію ховати на площах, у парках чи скверах започаткували «совєти», наче прагнучи помітити територію могилами своїх «героїв». Почалося це ще в 1917 році. У Рівному підтвердження цьому – пишні похорони Дундича, загиблого в бою з польськими легіонерами в липні 1920-го. І, як насмішка, його могила у парку польських князів Любомирських.
Як зазначають історики, могили поза кладовищем – елемент пропаганди, який несе певний ідеологічний підтекст. Це один із засобів впливу на масову свідомість, мета якого – постійне нагадування про війну, про важливість армії та радянського союзу як «захисника всіх людей».
Історик Андрій Жив’юк.
– У всьому світі могили знаходяться на кладовищах. Одиничні випадки, коли ховають, наприклад, видатних церковних діячів біля храмів. Усі захоронення, що знаходяться поза кладовищами, поза культовими спорудами, повинні бути перенесені на кладовища.
Старша наукова співробітниця відділу історії РОКМ Лідія Войтюк.
– Могили мають бути на кладовищах. У місцях, де люди відпочивають, розважаються, їх бути не повинно, бо це виглядає цинічно. З часом відбувається переосмислення історії, подій, змінюється суспільна думка. Тим паче нині, коли ми бачимо, що роблять росіяни на нашій землі. Тепер ми сприймаємо похованих у могилі в парку як ворогів, як представників держави-агресора. З іншого боку перепоховання, яке неодмінно має бути, має супроводжуватись дослідженнями, і обов’язково роз’ясненням громаді, кого перепоховуємо і чому, чим займались ці люди за життя… Тоді містяни розумітимуть процес, що відбувається. На обліку поховання стоїть як пам’ятка історії місцевого значення. Спочатку має відбутися процедура зняття з обліку, а далі все за законом. Це необхідно для того, щоб уникнути звинувачень в оскверненні могили тощо.
Якщо питання про перенесення могили Дундича з міського парку вирішено, то про братську могилу наче й забули. З огляду на теперішні реалії, чи має право на існування масове поховання енкаведистів (здебільшого уродженців росії) у центрі міста, нащадки яких нині знову прийшли «визволяти» Україну?
Світлана КАЛЬКО