У двері подзвонили з самого ранку. Анатолій Дещинський саме повернувся з другої зміни – працював електриком на «високовольтному», а дружина одягала дітей, щоб відвести до садка. Посильний вручив чоловікові повістку і наказав негайно збиратися, прихопивши із собою ложку і горнятко. Анатолій Миколайович усе збагнув без зайвих слів і поглядом дав зрозуміти дружині, що його забирають у Чорнобиль.
– У мене ця повістка на 30-денні військові збори досі зберігається, – каже Анатолій Миколайович. – Нас усіх зібрали у військкоматі. Навіть зателефонувати додому не відпустили. Завезли у військову частину в Городищі. «Ось ваші БРМи, прилади – перевіряйте, чи батарейки заряджені». Більше ніяких сумнівів не було: нас відправляють на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Хоча ми тоді мало що знали про те, що насправді сталося на «атомці». Тим більше про небезпеку катастрофи…
У зону відчуження мобілізовані резервісти з Рівного і Костополя їхали БРМами. У кожному екіпажі – по чотири людини (командир, водій, старший хімік і хімік). Ближче до Чорнобиля рух транспорту пожвавішав.
– Усе довкола нагадувало зону бойових дій. Де-не-де на узбіччі лежали перевернуті машини, – згадує Анатолій Миколайович. – Командири суворо заборонили дорогою з будь-ким спілкуватися. Гнітюча атмосфера посилювала тривогу. Куди їдемо – зеленого поняття не мали. Чого приховувати, переживав. Ще ж молодим був, тільки 32 роки сповнилося. Удома залишилися дружина і двоє малих діток.
У невеличке село Оране Іванківського району, що за 48 кілометрів від ЧАЕС, приїхали уже ввечері. Хоча ця зона вважалася «чистою», але й там також дозиметр місцями зашкалював. Перша ніч виявилася неспокійною і незатишною. Попри те, що надворі стояв травень, було холодно. Тому спали, вкриваючись шинелями.
– Наступного дня приступили до роботи, – розповідає Анатолій Дещинський. – Ішли, як розвідники, першими. Заміряли рівень радіації, перевіряли забрудненість техніки. Її кожен день мили спецрозчином. Але машини все одно були забрудненими так, що дозиметри біля них пищали. Бувало, поміряєш в середині БРМа – показує 8 рентген, а ззовні – вдвічі більше. Якщо техніка навіть після миття «фонила», її просто закопували.
У різних місцях був різний рівень радіації: де більший, де менший. Місцями й 50 рентген показувало. Скажімо, довкола – норма, а поміряли неподалік, біля лавочок, де люди відпочивали, а там стрілці приладу не вистачає шкали. А якось було, що один резервіст справив природню потребу в кущах. Заміряли в тому місці радіацію, а там 200 рентген! Посидів би довше, хтозна чим все обернулося…
Рятувала від надмірного опромінювання наявність дозиметра: запищав прилад – стоп, сюди краще не ступати. Ніякого захисту не передбачалося. Одягнені дозиметристи були у військову форму: звичайна хебешка і чоботи. Єдине, чим забезпечували – йодні таблетки.
– Спершу видали коричневу форму, потім – синю, а згодом – білу. Тобто щодня – нову. Використану знімали і закопували, – згадує Анатолій Миколайович. – Ішов на заміри, наприклад, у білому, а повертався в рябому одязі. Ми завжди попереду йшли: обстежимо територію і доповідаємо: там можна працювати, а там – ні. Таким чином і місця для відпочинку підшукували. Крім рівня радіації, ще вимірювали швидкість вітру, температуру грунту. Ці дані регулярно передавали у штаб, де перед входом у приміщення висіла мішковина. Ноги витирали об вологу ганчірку. А коли почали штреки під реактор копати, то ми по кілька разів на день показники знімали. Роботи у дозиметристів, зі слів Анатолія Дещинського, вистачало. Обстежували довкілля, визначали забруднення техніки, вимірювали рівень радіаційного опромінення людей. Було, що навіть генералів, які приїжджали інспектувати четвертий блок у складі високопосадової комісії, перевіряли.
– Найбільше доводилося заміряти радіаційне забруднення радіокерованих машин, що працювали на місці аварії, – каже Анатолій Миколайович. – Приїжджають для заправки, ми міряємо. Потім їх миють, тоді знову заміряємо. Якщо вже дуже «фонили», агрегати закопували в землю. Ще працювали на місці зведення цементного заводу, який планували запустити в зоні відчуження.
Тож з дозиметрами не розставалися.
Страху, як запевняє Анатолій Дещинський, загалом не було. Хіба що один раз всі таки добре налякалися.
– Наші хлопці саме чергували, – розповідає він, – коли вночі спалахнули кабелі третього реактора. Їх зачепили радіокеровані машини і вони загорілися. Отоді страшно стало… Запримітив якось, що ніде не видно було ні горобців, ні голубів. Хлопці розповідали, що бачили, як ворона на реактор сіла, потім піднялася вгору, а за мить полетіла каменем донизу. Це насторожувало.
Повертаючись подумки у травень 1986 року, Анатолій Миколайович згадує різні життєві епізоди. То в уяві спливають гелікоптери, що скидають над зруйнованим реактором четвертого блоку свинцеві «вантажі». То перед очима туші відстріляних корів, коней, собак… А ще натягнутий між баштовими кранами, що височіли над будівельним майданчиком п’ятого енергоблоку Чорнобильської АЕС, величезний плакат «Сдадим блок в срок!». Не судилося.
Після триденного (з 13 по 16 травня) перебування в зоні відчуження Анатолія Дещинського з іншими резервістами відправили додому. Так робили з усіма, хто вхопив «свою» дозу радіації. Анатолій Миколайович набрав 23,5 рентгена, які далися взнаки вже десь через рік.
– Особливо відчуваються наслідки Чорнобиля, коли на сонці буваю, – розповідає Анатолій Дещинський. – Болячки посипалися, як з рогу достатку. Добре, що в 1991 році відкрилася «чорнобильська» лікарня. Став її частим гостем. Не раз оздоровлювався в госпіталі. Бувало, правда, виникали проблеми з ліками, доводилося з ночі черги за ними займати. Та хіба я один такий? Фактично всі, хто побував у Чорнобилі, ліками й живуть. Декого вже не стало. А я, слава Богу, ще живий.
Василь ГЕРУС