З року в рік залишається дедалі менше не тільки фронтовиків, а й живих свідків історії, яку писали наші діди та прадіди. Один з них – 92 річний доцент кафедри педагогіки МЕГУ Василь Федорович.
Німці прийшли вже через 2 тижні
Щойно 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на СРСР, як через 2 тижні німці уже були в Залізцях. Радянська влада поспішно втекла. У бік Залозець із Бродів проривалася з оточення радянська танкова армія, яка неподалік містечка була розбита.
У Залізцях було створене гетто, куди зганяли євреїв з усього району. Згодом їх розстрілювали і ховали в околицях цегельні. Німці утворили штаб прикордонної служби «Греншутц», яка мала охороняти кордон генералгубернаторства. Вони вивезли із Залозець до Німеччини 150 дівчат і хлопців. Недалеко від Залозець з березня по липень 1944 року стояв фронт.
“У нас радянська влада встановлювала свої порядки, – розповідає Василь Федорович. – До Червоної армії мобілізували чоловіків, з яких багато хто з війни не повернувся. Стягали з населення гроші – «позику», хліб, молоко, м’ясо. І з усієї жорстокістю вели боротьбу проти визвольного руху, який очолила ОУН-УПА.
Між двома вогнями
Близько 3 місяців Залізці були прифронтовим населеним пунктом. По лівій стороні за течією річки Серету були радянські війська, по правій – німецькі.
«Опинившись у центрі воєнних дій, – веде далі співрозмовник, – ми змушені були час від часу ховатися від куль – спускатися у льох сусідської хати, вкритої соломою. Полум’ям було охоплено все передмістя. Уночі це було тяжке видовище, яке наближалось до нас. Бути в хаті страшно, надворі – ще гірше, бо час від часу поблизу розривались снаряди. У льоху було тісно. Плач, лемент жінок і дітей, особливо ридання бабусь створювали жахливу атмосферу.
Пам’ятаю, як виліз із цієї «судоми-комори», сів біля вікна. З підвалу вибігла сусідська дівчина і крикнула: «Василю, втікай від вікна!» Я неохоче відсунувся. У цей момент біля вікна розірвався снаряд. Уламки розсипалися по всій кімнаті. Потім я зрозумів, що ця дівчина мене врятувала.
Коли трохи стихало, ми заходили в хату, але то тривало недовго. Очі злипалися, не вистачало сну, але знову стрілянина, знову тікай. Отак і рятувалися. Ситуація поліпшилася, коли німці відступили на 2-3 кілометри. Утворилася нова фронтова лінія. Нас, юнаків, мобілізували копати траншеї. Кожному наділяли норму, але як тільки ми справлялися з нею, давали ще”.
У нашій домівці була воєнна прокуратура
Хата Федоровичів у порівнянні з іншими була найкращою. Отож родину переселили до сусіда. У хаті розмістилася воєнна прокуратура. У недобудованій половині будинку утримували солдат, які у чомусь завинили.
“Пригадую, – каже Василь Федорович, – як, схилившись над паперами, сидів прокурор і наспівував: Темная ночь, Только пули свистят по степи.
Ты меня ждешь.
И у детской кровати тайком
ты слезу проливаешь”.
За рішенням прокуратури з тих солдат, як стало відомо пізніше, формували штрафний батальйон і направляли на передову.
“Досі не можу забути зарослих щетиною страдницьких облич. Їм було ще жити і жити…”.
Аліна БУДАФЕНКО
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»