У скверику, що розкинувся поряд обласної лікарні, тихо. Вранішнє сонце чіпляється своїми промінчиками за віти старезних кленів. Під ногами про щось шепочеться багряне листя. В очі заглядає осінь. Рядок зручненьких лавочок принишк у тимчасовому спокої.
Вмощуюсь на одній із них. Годину-дві, допоки надійде з університету донька, доведеться зачекати. Вже краще тут, аніж у гаморі міського автовокзалу. Хоч місце й не надто веселе (все-таки лікарня), але ліпше марнуватися біля цих стін, аніж споглядати жебрацтво малолітніх циганчат. Порпаюся в сумці й за мить витягую маленький молитовничок. Я не вельми набожна людина, та бувають моменти, коли знаходиш спокій саме в читанні святих рядків. А зараз, як ніколи, хочеться втихомирити збентежену душу. Ох, ці проблеми! Гортаю сторінки, прикипаю поглядом до цілющого слова.
– Ви дозволите?
Поруч зупиняється вродливий, середніх літ чоловік. Акуратна борідка, ледь-ледь помережені інеєм скроні.
Киваю на знак згоди головою, і хоча мені зараз не до розмов, додаю:
– Будь ласка.
– Життя таке суєтне. Ото душа й прагне спокою та розради, – по хвилі зронив мій сусіда. – Єдиний порятунок – Боже слово.
Ховаю свій молитовничок назад до сумки. Побути на самоті цю годину мені таки не доведеться. А, можливо, воно й на краще. Досить уже каратися. Часом ось таке спілкування з геть незнайомими людьми, немов бальзам на рани.
– Маєте проблеми зі здоров’ям? – його голос бринить співчуттям.
– Доньці потрібна медична консультація. Молоді не шануються. Для них і негода – не завада моді, а потім оте все боком виходить.
– Еге ж, шаленство молодості навіть з роками болю додає. Хоча й кажуть, що необдумані вчинки – найщасливіші дні. Але ж яка розплата за них…
Якусь мить він мовчав. Немов вагався.
– Ви знаєте, я недарма до вас у сусіди напросився. Мені сьогодні хочеться сповідатися. Покаятись у давніх-предавніх гріхах і провинах.
– Пробачте, але ж тут недалечко церква є.
– Я й сам священник…
У його великих сірих очах благання вислухати.
– Я гадала, що служителеві церкви немає в чому каятися.
– Повірте, ніщо людське нам не чуже.
За своє життя мені доводилося слухати чимало сповідей знайомих і малознайомих людей. Але щоб сповідався батюшка… Таке було вперше.
– Я народився і виріс в родині, в якій з діда-прадіда шанували Закон Божий. З дитинства відвідував церкву – не за велінням батьків, а за прагненням власної душі. Уже будучи старшокласником твердо знав, що по закінченні школи мій шлях проляже до духовної семінарії. Ані хвилини не сумнівався в тому, що служіння Богові – моє покликання. Батьки радо вітали такий вибір. Навчання в семінарії давалося мені легко. Весь вільний час я приділяв читанню духовної та історичної літератури. Пора юності не задурманила мою голову чарами кохання. Видно, не настав ще той благословенний час. Роки навчання закінчилися.
- Острозький замок на Рівненщині зазвучить англійською та польською
- Майже 1400 засобів реабілітації отримали люди з інвалідністю Рівненщини
– Пора, синку, й пару тобі шукати. Священник повинен бути одруженим, – завела розмову мати. – Подивись, яка славна дівчина Ніночка, внучка нашої сусідки баби Катрі. Сирітка, ні отця, ні неньки. Єдина підтримка – бабця Катя. З неї хороша матушка буде.
Ніна й справді була гарною дівчиною. Хоча й не викликала в мене особливих почуттів. Та й навіщо ще якась любов, окрім як до Бога. Ми побралися. Згодом я отримав і місце священнослужителя в одному з приходів нашої Єпархії. Життя протікало тихо й розмірено. Без проблем у сім’ї, без проблем із мирянами. Рік за роком – і я став батьком двох гарненьких донечок.
В одну з неділь Великого посту на сповідь до мене прийшла Вона… Раніше я не помічав її в церкві, а того дня… Поглянула на мене своїми глибокими чорними очима (дивишся, а в них і денця немає), і забрала мій спокій, розбила моє серце. Аліна була на кілька років молодшою від моєї дружини. Але хіба справа в тому? Певне, настав і мій час – великого і безрозсудного кохання.
Я гамував у собі почуття. У молитвах просив Бога дати мені сили, аби побороти власну неміч. Та ні дні щирого посту, ані палкі поклони не допомагали. У церкві я не бачив нікого, окрім Аліни. Боронив себе від того кохання і не міг вборонити. Це була моя кара, мій Хрест, моя Голгофа. Згодом зрозумів, що й дівчина не байдужа до мене. Хоча видно, що й вона з усіх сил старається побороти свої почуття.
Так тривало понад рік. Жодним своїм порухом я не переступив межу забороненого. Ні дружина, ні діти не могли мені дорікнути в поганому ставленні. А що творилось у душі… Про те не було відомо нікому.
Якось довелося мені в справах побувати у Рівному. За клопотами спливло чимало часу. Додому повертався уже під вечір. Дощило. На одній із зупинок помітив одиноку дівочу постать. То була Алінка. Пригальмував. Вона замерзла так, що вже й зуб та зуб не попадав. На кілька хвилин не встигла до автобуса, то й провела на холоді більше години.
У машині відразу стало так, начебто хто сипонув туди гарячого вугілля. Господи, як боронився я від цієї зустрічі! Господи, як чекав її я!
Не раз і не двічі перечитував колись роман «Ті, що співають у терні». І не відав, що й мене очікує доля Ральфа де Брікасара.
Та ніч залишилася в моєму серці назавжди. Я випікав її з пам’яті смолоскипами, я брав спомини у лещата. Я каявся мільйони разів за той гріх, і мільйони разів дякував Богові, що він дав мені щастя звідати таке кохання.
Через місяць Аліна з села виїхала. Вона вийшла заміж, і Господь послав їй вже трійко діточок. Але той гріх мені покутувати, певне, усе життя. Бо ж через кілька днів по тому раптово захворіла моя дружина. Хвороба поселилася в її тілі на довгі-довгі роки. Двічі на рік вона проходить лікування в обласній лікарні. Відвідала уже й не одного приватного лікаря. Та й в санаторії чи не щороку буває. Все марно. Хвороба не відступає. Я знаю напевне – це моя провина. Моя! Тільки ж чому за неї платить своїм здоров’ям мати моїх дітей? Останнім часом мені вже стало понад силу нести все це у собі. Шукаю розради, порятунку і не знаходжу.
Сумною мелодією обізвався його мобільний.
– Мені пора! – підхопився рвучко з місця. – Пробачте, що звалив на вас свій тягар.
– Якби ж то від того була якась рада, – лише й спромоглася вимовити.
– Спаси вас, Господи! – він закрокував у бік лікарні, полишивши мене наодинці з такою сумною історією. Кажуть, що не годиться порушувати таїну сповіді. Але там, у скверику, мені раптом здалося, що священник хотів, аби про його провину знав ще хтось. Можливо, від того йому стане хоч трішечки легше.
Галина ГАВРИЛОВИЧ
Постійно бути в курсі новин вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»