Микита йшов шукати місце, з якого можна було б потелефонувати, бо в Маріуполі на той час зв’язок уже був дуже поганим.
Раптом почув, як позаду пролунало кілька вибухів. Швидко повернувся додому, а там перед будинком – велика вирва. Кинувся в дім – немає нікого. Ні батьків, ні братика з сестричкою. Став шукати – не знайшов.
Лінолеумом позавішував вікна, підрихтував викривлені двері і так прожив у будинку рівно тиждень, сподіваючись на повернення рідних. Але від них не було жодної звістки. Їсти варив на відкритому вогні з тих продуктів, які вціліли. Добував воду, як усі, адже в будинку її не стало.
Йому, сімнадцятирічному, довелося побачити багато: і мародерство, і буханець хліба в магазині за 149 гривень, і вуличні перепродажі круп та цигарок, і вибухи неподалік себе, пошматовані тіла людей, які лежали на вулицях міста, і тих, хто харчувався гнилою картоплею. Але про це говорить стримано, кількома реченнями.
– Откуда у тєбя такая красивая куртка? – зупинили якось Микиту на вулиці ополченці.
– До війни купили в магазині… – відповів. – Був у нас такий. Там все продавалося для військових.
Від пережитого почав дуже заїкатися. В дитинстві мав невеличку проблему з мовою, але до цього вона була зовсім незначною.
Того дня, коли відключили воду в його районі, пішов сніг. Сніжило аж три дні. Всі так раділи йому. Цю подію сприйняли подарунком з неба. Змітали сніг в різні посудини і приносили в будівлі. Але танув він надто довго, адже скрізь було холодно. Навіть у будинках.
Звістка від батьків так і не надходила. Тривога за рідних зростала. А пекло в Маріуполі почало домінувати над життям. Микита вирішив залишити місто. Виїхав із кількома місцевими жителями автомобілем. Коли ввечері зупинилися на заправці і побачили заграву над Маріуполем, розплакалися всі: і діти, і дорослі.
Попрямували на захід України. Пошук батьків розпочав уже тут. Були подані заяви в усі можливі пошукові інституції. Відповіді не надходило. Вдалося зафіксувати лише один факт, що жінка за прізвищем Микитиної мами отримувала гуманітарну допомогу в Маріуполі. І все.
Нині юнак перебуває на Рівненщині. Влаштувався на роботу в СТО. Але каже, що наразі він тільки «проходить практику», адже за плечима має лише півтора роки навчання в коледжі. Здобував професію механіка, та війна не дозволила завершити розпочату справу. Микита шукає додаткового заробітку.Після пережитого має серйозні проблеми зі сном.
Нещодавно отримав звістку від тітки, що його сім’я жива, однак досі залишається в Маріуполі. Їй подзвонила Микитина мама. Повідомила лише кілька слів. Юнакова радість досить швидко змінилася тривогою – він дуже непокоїться, як вони пережили хімічну атаку.
Олена МЕДВЕДЄВА, письменниця