Якось непомітно наблизилася ювілейна дата, з якої, власне, й розпочалася нова ера у житті Рівного. Тридцять років тому, а саме 16 травня 1990-го, відбулося організаційне сесійне засідання вперше демократично обраної Рівненської міської ради народних депутатів. Як усе це відбувалося, редакції газети «7 днів» розповіли тодішні обранці, які перемогли на виборах, йдучи під прапорами національно-патріотичних сил.
Тетяна Редюк, депутат Рівнеради п’яти скликань:
– У виборчих перегонах до Рівненської міської ради у березні 1990 року брали участь кандидати від Народного Руху України і тодішньої прокомуністичної влади. Перемогу здобули висуванці національно-демократичних сил, які й склали більшість у Рівнераді, де на той час нараховувалося понад 180 депутатів.
Міські обранці від НРУ зібралися в Народному домі, де створили демократичний блок, який очолив Любомир Гладун. Ми тоді не раз збиралися, щоб познайомитися зі структурою виконавчих органів, станом справ у місті. Адже більшості з нас усе було новим і невідомим. А вже потім ми зустрічалися з представниками комуністичного табору, щоб виробити порядок денний першої сесії.
Сама сесія відбувалася 16 травня 1990 року в будівлі, де зараз знаходиться ЦНАП. На розгляд винесли питання зміни голів ради і виконкому. Оскільки нас на кілька депутатів було більше, то ми на ці посади висунули своїх представників: головою ради пропонували кандидатуру інженера «Газотрону» Василя Марчука, а міськвиконкому – інженера «Азоту» Івана Федіва. Комуністи наполягали, щоб одну із цих керівних посад віддали їм. Переговори тривали довго і важко. Опоненти вимагали, щоб головою міськвиконкому обрали Андрія Маркова.
Першого дня нічого не вирішили, отож роботу сесії продовжили 17 травня. Ми буквально кількома голосами переважили на користь Івана Федіва. Таким чином найвища в місті влада перейшла від комуністів до представників національно-демократичних сил. А через день зібралися, щоб колишні керівники, як годиться, передали справи новообраним. Втім, попередники обмежилися одним лише написанням заяв на звільнення.
Відверто кажучи, тоді навіть якась розгубленість з’явилася. Дехто не приховував тривоги, мовляв, що робити? Я тоді й заспокоїла всіх: «Люди добрі, чого хвилюватися? Хліб печеться, тролейбуси їздять, пошта відкрита, лікарня працює. Місто живе. Розберемося, і будемо працювати». Так і сталося. Підібрали кваліфікованих працівників і почали працювати.
Вирішували не тільки питання забезпечення життєдіяльності міста. Доклали багато зусиль, щоб зруйнувати стару систему і надати Рівному статус українського міста. Так, настояли на поверненні місту його історичної назви. Добилися передачі церкві Свято-Воскресенського собору, де на той час містився музей атеїзму. Розпочали процес переведення з російської на українську мову навчання у школах. Багато чого вдалося відвоювати. Так, були запеклі дискусії, суперечки, дебати, але не було ворожнечі. Особисто в мене досі залишилося людське ставлення до тодішніх опонентів.
Олег Шрам, головний лікар ЦПМСД «Центральний», депутат Рівнеради чотирьох скликань:
– На той час, 1990 року, ми вперше реально вибирали депутатів з кількох кандидатів. Це було дивним явищем. Бо до того люди йшли на виборчі дільниці, де опускали бюлетені за запропоновані їм партією кандидатури. Мене до Рівненської міської ради висунули медпрацівники Центральної міської лікарні. Тоді ми вперше проводили агітацію, ходили по дворах, підприємствах, установах, зустрічалися з людьми.
Багато нових облич з’явилося в раді зразка 1990-го. Тоді з комуністичного табору в міській раді залишилася менш ніж половина від усього складу. Щоправда, комуністи не змирилися з поразкою і прагнули захопити владні позиції. Почалися запеклі дискусії. Опоненти відстоювали свою кандидатуру, тодішнього голову міськвиконкому Рівненської міської ради народних депутатів Андрія Маркова, але більшість обрала Івана Федіва. Це був небачений прецедент. Ми створили демократичний блок.
Було незвично і тяжко працювати. Жили за старим шаблоном. Левова частка людей звикла до стереотипу: як сказала партія, так має бути. Але ми, депутати від демократичних сил, були тоді молоді, енергійні і цілеспрямовані. Хотіли змін і творили їх. Під час вiдкриття сесiй мiської ради заспівали нацiональний гiмн «Ще не вмерла Україна», і це задовго до його офіційного затвердження. Тоді демонтували пам’ятник Леніну на майдані Незалежності. Місто з Ровно стало українським Рівне. Деяким вулицям було повернуто їхнi колишнi та iсторичнi назви, iншi було названо на честь дiячiв української лiтератури, культури та нацiонально-визвольного руху.
Ми сказали, що в міській раді не треба 180 депутатів. І після наступних виборів вона вже складалася з 25 міських обранців. З них лише три чи чотири – комуністи. При меншій чисельності міська рада працювала більше й ефективніше, ніж раніше. Та головне – ми показали приклад, як депутати повинні виконувати свої обіцянки. За свої слова я завжди відповідав, тому мене далі ще тричі обирали депутатом.
Записав Василь ГЕРУС