Рівняни повертають до повноцінного життя дітей війни та їхніх мам
З Юлією Малик та її 12-річним сином Михайликом ми зустрілися в одній з рівненських кав’ярень. Розмова затягнулася. Відчувалося, що Ізюм, з якого вони приїхали до Рівного рік тому, їм усе ще болить. Але біль поволі відступає, нівелюється новими враженнями, знайомствами, налагодженням більш-менш розміреного життя.
Утікали під обстрілами
«Торік у березні сусіди в будинку, де ми орендували квартиру, під час тривог казали: «Юлю, це ж, мабуть, літаки над нами, а ти не ховаєшся». Вони просто не знали, що таке ворожі літаки. Ми ж можемо впізнати їх за специфічним звуком, який добре вивчили з перших днів війни. Ізюм бомбили що п’ятнадцять хвилин. Ми щоразу спускалися у підвал нашої п’ятиповерхівки й розуміли, що він нас не врятує. Діти дуже боялися, а пального, щоб заправити машину, не було. Вийшли на волонтерів, які пообіцяли допомогти. Щастя, що ми приїхали раніше. Почався масований обстріл міста, тож синів Іллю та Михайлика посадили в машину волонтерів із написом «Діти», а ми з батьками – за ними. Тільки рушили, як підірвали мости через Сіверський Донець, який розділяє наше місто», – пригадує Юлія.
Вони дісталися до родичів у Дніпро. Щойно заспокоїлись, як і там вороги обстріляли два будинки неподалік. Попрямували до Рівного. Роботу Юлія знайшла доволі швидко. Працює вихователькою у дитсадку. Її чоловік – майстер оптики – тепер у Рівному виготовляє окуляри. Працює в ізюмця, який релокував сюди бізнес. Старший син Ілля став студентом аграрного коледжу, за спеціальність обрав кібербезпеку. А Михайлик навчається в ліцеї №2 та в музичній школі.
Малики одразу ж намагалися влитися в життя Рівного. З перших днів квітня Юлія почала навчання на безкоштовних курсах української мови «Філіжанка кави по-рівненськи». Це так захопило її, що проходить курси… вп’яте. Зізнаються: і в родині, і в рідному місті розмовляли російською. Але після 24 лютого твердо вирішили, що відтепер – лише українська. Вони ретельно добирають колоритні українські слова. У них це чудово виходить. Сім’я намагається мандрувати цікавими місцями й відкривати для себе щось нове. Уже побували в «Тунелі кохання», Тараканівському форті, Дубні з його неперевершеним замком. На весняній черзі – Кременець та Львів.
Солодкі компліменти захисникам
Та чи не найбільше закохала Юлію в Рівне та рівнян зустріч із письменницею, психологом, народною майстринею Оленою Медведєвою. Пані Олена прийшла на «Філіжанку кави по-рівненськи» зі своїми вишитими книжками. Юлія вийшла з тієї зустрічі зовсім іншою людиною. Так для неї почалися сеанси м’якої психологічної реабілітації для мам та їхніх дітей. Михайлик теж активно долучився до різноманітних майстер-класів.
«Торік у березні ми почали заняття з арттерапії. На перше прийшло чотири дівчинки: з Бучі, Херсона, Маріуполя та Рівного. Тоді зародилась ідея створити книжку історій дітей, які приїхали в наше місто. Ми разом проговорювали те, що вони пережили. Хтось записував, хтось начитував на мій диктофон, а я викладала історії на папір. До книжечки «Переселені сонечка», яку нам вдалося видати, увійшло 24 історії дітей із Чернігівської, Донецької, Луганської, Запорізької, Київської областей та трьох із Херсона. Допомогла проілюструвати її художниця з Авдіївки Ольга Корба, яка переїхала до нас з дітьми. До речі, вона вперше ілюструвала українськомовну книжку», – захоплено розповідає Олена Медведєва.
Каже, що з перших днів війни думала, чим може прислужитися людям. І вирішила, що найкраще впорається саме на психологічно-емоційному фронті. Запрошувала інших майстрів. Разом плели з верби, малювали крапками й акриловими фарбами, виготовляли медові свічки та печиво з назвами своїх міст і містечок, ляльок, розфарбовували чохли на телефони, створювали бурштинові листівки для наших захисників і писали їм зворушливі листи. Виготовляли подарунки на Різдво, влаштовували Андріївські вечорниці й «Різдвяні піснеспіви», акварельну терапію «Емоції мають колір». А таки мають!
Люди почали розправляти плечі
«Через гру я давала змогу позбутися пережитого. А вони ділилися своїми історіями. Коли відчула зворотний зв’язок, побачила, як мої підопічні розправляють плечі, обростають знайомствами, це додало сили. Коли Юлія Малик узяла власноруч виготовлену медову свічку й сказала: «Запалю вдома, щоб у нас завжди було світло й тепло», це пройняло до мурах», – зізналася Олена Медведєва.
А потім був сеанс фототерапії для мам у відомого фотохудожника Олександра Харвата. Готували одяг, квіти, декор. «У такий спосіб кожна жінка може розкритися, відчути свободу і побачити свою красу. Коли вимкнули світло, це лише додало романтики», – скромно каже Олександр Харват.
Нічого особливого в тому, що працюють із нашими новими містянами, не бачать Людмила Герус, Наталка Демедюк, Ірина Кухар, Ольга Теренчук, Корній Демедюк, Наталка Гурина, Марія Бортник.
12-річному Михайликові Малику найбільше сподобалося виготовляти чарівну паличку та печиво для захисників. А 13-річна Дарина, старша донечка художниці Ольга Корби, із вдячністю згадує: коли заблукала в місті й запитала в перехожих, як їй дістатися за адресою, то ті не просто розповіли – провели до самісінького будинку. Ці прості речі надихають і окрилюють, зізнаються родини, долі яких кардинально змінила війна.
«Мені хочеться додому, але не в той Ізюм, як тепер. А в той, яким був раніше. Тільки щоб там усі розмовляли українською», – поділився тим, що на душі, Михайлик.
Мама підтримала його і додала: «Ми вже двічі були в Ізюмі. На жаль, місто напівпорожнє і ще не розміноване. Мій садочок хоч і працює, та в групах лише по три-чотири дитини. Наш будинок і квартира вціліли. Але Рівне вже стало нашою другою домівкою. Тут гарні можливості в наших дітей, тому поки що повертатися не плануємо». Родина Галини Корби з Авдіївки теж уже цілком упевнено почувається в нових реаліях. І саме тут чекає на п’яту дитину.
Інна ОМЕЛЯНЧУК