Ні-ні, та й з’являються у стрічці новин моторошні історії, від яких, бува, аж мурашки по спині пробігають.
Нещодавно рятувальники допомогли відчинити двері квартири в Рівному, де знайшли мертвим старенького господаря. Або ж сусіди викликали патрульних до чоловіка, який побив свою 87-річну неньку, бо та відмовилася дати йому гроші на випивку. Чи ось був випадок, коли 92-річна пенсіонерка кілька місяців не виписувалася з лікарні, бо боїться померти в самотній хаті.
Покинуті і знедолені. До них немає діла ні державі, ні навіть родичам. Від декого з них, надягнувши маски безпросвітної зайнятості, позбавляються діти. Відтак дехто доживає вік у будинках-інтернатах, інші коротають дні у вікнах своїх спорожнілих осель. А дехто знаходить бодай тимчасовий притулок на лікарняному ліжку.Скільки їх, літніх людей, які залишилися сам-на-сам зі своїми недугами, кволістю та бідами? Цього не можуть сказати навіть працівники соціальних служб, які намагаються полегшити тяготи старості самотнім немічним мешканцям міста. Втім, припускають, що стариків, покинутих напризволяще родичами та дітьми, є чимало.
– У кожного з них неповторна доля, що тісно переплелась зі зневірою, відчаєм і сумом, – розповідає заступниця начальника міського управління праці та соціального захисту населення Олена ПЕТРИК. – Прикро, бо кожна людина прагне тихої, спокійної та забезпеченої старості у колі родини. Вкладаючи у своїх дітей силу, енергію і любов, люди сподіваються на доглянуту старість. Однак не завжди діти належним чином віддають добром за добро своїм батькам. За багаторічний досвід роботи в пам’яті накопичилося безліч життєвих історій, які є різними за змістом, але однаковими за суттю. Люди старшого віку решту свого життя доживають у будинках для престарілих.
Любов з-під палиці не допоможе
Зазвичай, зі слів Олени Петрик, такі історії найчастіше трапляються з чоловіками. Замолоду, залишивши родину, вони шукали кращої долі, змінювали дружин, не цікавились життям своїх дітей. А в старості, згадавши про них, ставлять їх перед фактом, що ті за законом зобов’язані доглядати за своїми батьками.
– Якою мораллю, – ставить риторичне запитання Олена Леонідівна, – можна зобов’язати дорослих людей доглядати батька, якого вони не бачили понад 40 років і який ніколи не цікавився їхньою долею та не виконав свій батьківський обов’язок? У таких випадках на думку приходить відоме прислів’я: «Що посієш, те й пожнеш».
Подібна ситуація буває у родинах, які не мали дітей.
– Чоловіки, – веде далі Олена Петрик, – подавшись «за довгим доларом», тиняються світом, змінюють родини, живуть у кількох цивільних шлюбах. А коли щось не те трапляється зі здоров’ям (як правило, стають нерухомими внаслідок перенесених інсультів), згадують про своїх перших дружин, так званих рідних, а не тих, «двоюрідних». І весь тягар догляду за лежачим хворим лягає на плечі вже немолодої колишньої дружини, у якої в душі біль образи і скалічене життя. Невже її обов’язок доглядати? Відтак у таких чоловіків зазвичай одна дорога – в будинок-інтернат.
Старих батьків «футболять», як м’яч
Проте від невтішної долі, як і від чуми та тюрми, ніхто не застрахований. Отож, буває, жінка все життя віддавала роботі, працювала допізна та у вихідні, піднімаючи на ноги дітей, а віку доживає в будинку-інтернаті.
– Виростили чотирьох дітей, усім дали можливість здобути освіту і стати поважними особистостями, – переповідає Олена Леонідівна історію одного рівненського подружжя. – Всі займають солідні посади та навчають інших різним наукам. А стареньких батьків передають один від одного з місяця в місяць. А коли не змогли визначитись, чия черга, відправили у будинок-інтернат.
Трапляються й більш сумні історії. Діти виїхали на заробітки, щоб виростити своїх дітей, вивчити. А батьків глядіти нікому. Та страшніше, коли, скажімо, дорослий син чи донька ніде не працює, зловживає алкоголем, веде безбожне життя. Мало того, що не доглядають, не допомагають стареньким, так ще й живуть за їхній рахунок.
Вічний конфлікт поколінь
Хоча, як твердить заступниця начальника управління праці та соцзахисту, бувають випадки, коли люди похилого віку самі просяться до будинку-інтернату. Все через те, що, навіть проживаючи разом із дітьми, не отримують належної уваги.
– Ось приклад, – розповідає Олена Леонідівна. – Бабуся живе у великому будинку з сім’єю своєї онуки. Здавалося б, усе добре – дружна родина, веселі правнуки. Старенька – чистенька, нагодована. Та от біда: всі дорослі цілими днями по-роботах, а ввечері у них невідкладні побутові справи, маленькі діти потребують уваги. До молоді приходять гості, а літня людина хоче спілкування. Приходить до нас і проситься в будинок-інтернат. Тоді доводиться довго переконувати її, що такої уваги, як у колі родині, не буде ніде. Бабуся передумує…
Найприкріше, як зізналася Олена Петрик, коли діти чи онуки живуть на сусідній вулиці і «закидають» листами органи влади, що бабуся потребує догляду. Вимагають вжити заходів, прибрати в квартирі, госпіталізувати, пролікувати… А самі навіть не навідуються до людини, яка дала життя всьому їхньому роду.
Не суди і не будеш судимим
– Такі приклади можна продовжувати безкінечно, – каже Олена Леонідівна, – За кожною історією – особиста доля. Непроста, а інколи й драматична. Та ми не вправі засуджувати чи виправдовувати будь-кого, бо таке може статися з кожним. І навіть тоді, коли цього зовсім не очікуєш. А найімовірніше тоді, коли кажеш «ніколи»…
До того ж, існує окрема категорія недієздатних осіб, які за станом свого здоров’я (з психічними розладами) потребують постійного нагляду і підтримуючого лікування, яке можливе та ефективне лише в спеціальних закладах та установах із надання психіатричної допомоги.
– Найболючіше, коли літня людина однієї миті втрачає все і всіх, – каже спеціаліст відділу соціально-побутового обслуговування інвалідів ветеранів війни та праці Ольга Міцкевич. – Тоді, нікому не потрібна, тиняється світом, шукаючи притулку. Потрапляє до лікарні, а вже звідти добрі медсестрички просять допомоги у соцзахисту. Таким чином особа без постійного місця проживання потрапляє до пансіонату, де, напевне, знаходить своє місце під сонцем. Буває, що до нас звертаються ті, хто виїжджає за кордон на заробітки, а за старенькими батьками нікому доглянути. От і просять прилаштувати їх у будинок-інтернат.
Так, у 2017 році управління підготувало клопотання щодо влаштування на проживання до будинків-інтернатів 35 осіб, у 2018-му – 47, у 2019-му – 52 громадян, а торік – 25.
До будинку-інтернату ще не кожного візьмуть
– Порядок поселення в будинок-інтернат, – розтлумачує Ольга Міцкевич, – передбачений «Типовим положенням про будинок-інтернат для громадян похилого віку, інвалідів та дітей», затверджений Наказом Міністерства соціальної політики України від 29.12.2001 № 549. Згідно з цим положенням до будинку-інтернату приймаються на повне державне утримання особи похилого віку та особи з інвалідністю, які за станом здоров’я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги. Яким згідно з медичним висновком не протипоказане перебування в будинку-інтернаті та які не мають працездатних родичів, зобов’язаних їх утримувати за законом. Прийом до будинку-інтернату здійснюється за розподілом та путівкою Департаменту розвитку адміністративних послуг, соціальної, молодіжної політики та спорту Рівненської обласної державної адміністрації, яка видається на підставі клопотання управління праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації особи, котра виявила бажання поселитися до інтернатної установи. Направлення видається згідно з рішенням, прийнятим на підставі поданих документів за результатами проведеного обстеження матеріально-побутових умов проживання особи та з’ясування обставин, що спонукали до прийняття такого рішення.
Борони, Боже, стати на старості тягарем для когось… Що тут ще сказати?
Василь ГЕРУС