Саме родині Швеців належить одна із трагічних сторінок історії України. Звісно, мільйони українців зазнали подібних знущань на шляху до свободи і незалежності. Вони боролися, знаючи, що страждання наповнять їхні серця, що біль терзатиме їхні душі, що на кожному кроці на них чатує смерть. Однак уперто йшли вперед, бо іншого вибору в них не було.
Людмила Іванівна Гонта (дівоче прізвище – Швець) живе у селищі Квасилів. Народилася жінка в с. Розваж Острозького району. На березі Горині стояла невеличка хатина Івана Макаровича Швеця, батька одинадцятьох дітей, з яких вижили шестеро: Іван, Дмитро, Трохим, Анастасія, Євгенія і Людмила. Однак у кожного з них був свій термін життя, міцно пов’язаний із національно-визвольною боротьбою України від усіх поневолювачів.
У 1941 р., разом із війною, розпочалися й масові арешти української інтелігенції. Найстаршого брата Івана, 1921 р. н., совєти заарештували як буржуазного націоналіста. Працівники НКВС жорстоко катували його в Рівненській в’язниці. Він мав лише 19 років, коли пішов із життя від пережитих знущань.
Брата Дмитра, якому було 22, заарештували як дезертира, що ухилявся від демобілізації на фронт, і відправили до Дубенської в’язниці. Хлопець намагався втекти, проте не зміг. Коли перестрибував огорожу, в нього вцілили розривною кулею…
26-річний брат Трохим взявся поширювати листівки антирадянського змісту, які закликали населення до боротьби з ворогами. Одної ночі він клеїв їх на вагонах потяга, що йшов на фронт зі станції Оженіно. Тут його і схопили енкаведисти. Нещадно б’ючи, один із них пошкодив Трохимові пальцем ліве око, назавше зробивши хлопця інвалідом. А потім термін – 10 років у ГУЛАЗі на Колимі. Як і інші брати, він – учасник національно-визвольних змагань 1941-1955 років, член формувань ОУН-УПА.
У 1944 році радянська влада знову взялася за українську інтелігенцію. Почалися облави й арешти. Однак УПА не припиняла боротися проти ворогів. Біда не покидала родину Швеців…
Архівна довідка УВС датується 27.01.1993: «1 квітня 1945 року за учасника УПА Швеця Трохима Івановича з села Розваж Острозького району Рівненської області в адміністративному порядку була виселена його сім’я в складі: батька Швеця Івана Миколайовича, 1891 р. н., матері Швець Ганни Володимирівни, 1900 р. н., і двох сестер – Швець Анастасії Іванівни, 1932 р. н., та Швець Людмили Іванівни, 1941 р. н., які згідно з рішенням Особливої наради при МДБ СРСР від 3 листопада 1945 року визначені на заслання до колишньої Молотовської (нині Пермської) області з конфіскацією їхнього майна…».
За два роки, восени 1947-го, Швець Ганна Володимирівна разом із двома доньками втекла з місця заслання додому, де 6 грудня 1948 року знову була заарештована й етапована на місце заслання з донькою Людмилою. 29 грудня 1948 року була заарештована й дочка Анастасія. На заслання прибула 19 квітня 1949 року. І лише 31 січня 1956 року її звільнили на підставі Постанови Ради Міністрів СРСР від 24 листопада 1955 року.
А 10 лютого 1960 року (через п’ять літ) на підставі Указу Президії ВР СРСР від 7 січня 1960 року з місця заслання звільнилася Швець Ганна Володимирівна.
Документів щодо часу і підстав звільнення з місця заслання Швець Людмили Іванівни в матеріалах архівної справи немає через її малолітство.
У відповідності зі ст. 3 Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» чотири члени родини Швеців вважаються реабілітованими. Батько родини помер 20 січня 1950 року на місці заслання.
Лише старшим сестрам Людмили Іванівни – Галині й Євгенії – вдалося уникнули переселенської долі, спочатку переховуючись у рідного дядька Василя, а згодом – у тітки Марії.
Ось так зі спогадів Швеців описують страшний епізод трагедії цієї родини Іван Шевчук та Віра Наглюк-Шарко: «Чекісти знали склад сім’ї Швеців і тому відразу зрозуміли, що всіх немає. Вони стали немилосердно бити прикладом гвинтівки по голові Івана Макаровича, вимагаючи, щоб він сказав, де інші. Нещасний впав, втративши свідомість. Носом і вухами струмочками стікала кров. Тоді нелюди переключилися на катування його вагітної дружини Ганни. Батьки мужньо перенесли тортури, але своїх доньок-втікачок не видали. Вже в дорозі у вагоні-товарняку Ганні стало погано і вона передчасно народила хлопчика. Чекіст-охоронець, що їх супроводжував, підійшов до породіллі, узяв іще живу дитинку за ніжки і холоднокровно викинув немовля по ходу потягу в тайгу на корм звірам…». («На життєвих перехрестях», 2010).
У Пермській області Швеці працювали в допоміжному господарстві з утримання інвалідів війни й трудового фронту за вимогами суворих правил заслання. Умови проживання прирівнювалися до в’язничних. Людмила Швець у зв’язку з неповноліттям на обліку в спецкомендатурі не була.
Ганна Володимирівна безкінечно сумувала за українською землею, за рідною хатою, за власним хазяйством, яке було чималеньким… Людмилі на той час було п’ять, а Настуні – п’ятнадцять років, коли їхня мати таки наважилася таємно втекти з чужини. Шлях був тернистий, без грошей і документів…
«У Москві, – розповідає Людмила Іванівна, – допоміг військовий офіцер, взявши квитки для нас, втікачів, до Острога. Важкою і виснажливою далася нам ця дорога додому. Хто ж знав, що даремною… Весною ми встигли обробити свою землю (3,6 га), засіяти її, а восени совєти дізналися про нашу втечу з Сибіру. На початку грудня 1948 року маму і мене знову відправили на попереднє місце заслання. А сестру Анастасію – в кінці грудня, бо вона ще намагалася сховатися від цього лиха. У потягу бідну дівчину мало не зґвалтували чекісти-охоронці, якби не захистили сторонні жінки, арештантки. За своє спасіння відбулася сестра лише поламаними ребрами. Звільнили Анастасію у січні 1956 року.
Брат-інвалід Трохим десять років працював на копальнях Колими, добуваючи золото. Звідти, після звільнення, приїхав до матері у Пермську область, був із нею там іще п’ять років, оженився й залишився в Росії. Повернутися в Україну мамі й мені дозволили в лютому 1960-го».
На той час Людмилі Іванівні було 19 років. Дуже хотілося жити в Розважі, у своїй колишній хаті, однак її вже не було, бо стояла на самому березі Горині. Її знесли, аби укріпити береги, землю забрали й обробляли зовсім чужі люди, тепер – орендарі. Іще в Росії Людмила Швець закінчила торгово-кулінарний технікум й отримала професію кухаря, пропрацювавши ним усе життя. Більшість років – у Рівному. 1963-го вийшла заміж за Адама Антоновича Гонту. Народила сина Олександра і доньку Оксану, нині має внуків, правнуків.
Як тільки Україна отримала незалежність, вступила Людмила Іванівна до Рівненської міської організації НРУ. Справжній дух українки залишився в ній із дитинства. Тепер пригадує перші зустрічі з Василем Червонієм, бо, активно захоплюючись громадською діяльністю, знайшла в ній зміст свого життя, снагу і натхнення. Увесь цей час із 1991 року вона зі своєї мізерної пенсії жертвує на будівництво українських церков.
У Квасилові Людмила Іванівна Гонта (Швець) купила квартиру в малосімейці після смерті чоловіка. У наш новий храм Св. Петра і Павла УПЦ купила хоругви.
Цікава історія. Діти дали гроші мамі на нові чоботи, а вона вирішила, що ці кошти більше потрібні храмові. Якийсь час приховувала, куди «пішли» її нові чоботи. А коли зізналася, зрозуміла, що своїх дітей не здивувала – не вперше!
Двічі на рік поправляє здоров’я у Клеванському госпіталі. Каже, що це рятує від хвороб і витрат на ліки. Дякує, що не забувають про неї як про учасницю національно-визвольного руху України. Важкі спогади стискають серце. Справжня українська родина – тверде підґрунтя її нинішніх днів, щастя її дітей і всіх майбутніх поколінь. «Слава Україні!» – так вітається Людмила Іванівна. «Героям слава!» – чує у відповідь і посміхається: «Таки не даремно дається людині життя».
Анна ЛИМИЧ