Коли твої рядки не для оновлення статусу, коли не можеш не написати, коли твої слова розворушують у чиємусь серці теплі спогади і підкидають роздуми десь у куточок небайдужої душі, коли торкають усмішкою чиїсь вуста, ти просто щаслива.
Натхнення легенько лоскоче в грудях, змішуючи почуття («ой, кому воно треба», «добре, що комусь це треба»). А потім воно піднімається вгору, теплим жаром торкається твого обличчя, підігріває твоє «я» і ти окрилено біжиш новим життєвим колом!
Ніби ж нічого нового не з’явилося у твоїй клітці для білки, окрім загублених пушинок, що прилипли до прутиків. І крила інколи затуляють стрілки циферблата, але ж дихається навіть по-іншому. Бо ж слово – то згусток енергії, який ти легенько відпускаєш у світ, як подих… Енергія має здатність відновлюватися, повертатися. Ото й дихається легко, навіть коли і нелегко дихати.
Але буває, що ці згустки енергії твоя клітка для білки просто не випускає на волю. Чи то прутиків металевих у клітці більшає, чи то слова торкаються холодного металу і, як зламані морозом квіти, падають на схололу землю… І топчуться по них брудні підбори зимових черевиків. От якби снігу! Було б чистіше, видніше. Чи не було б…
Снігу нема, але є люди, які відчувають брак твоїх слів і «безробіття душі» (А. Вознесенський).
Для того й друзі, щоб почути, коли твоя «душа німа», і відчинити двері клітки, щоб ти хоч на мить змогла розправити крила. А тоді… Або ти приречено запхнеш голову назад у свою клітку, що вже вросла в тебе, як металева сітка в дерево, що виросло не тоді і не в тому місці, або зрозумієш, «що не варто триматись за книги, в яких взагалі не йдеться про щастя» (С. Жадан).
Головне, що є вибір! І дива трапляються!
Мирослава ЖОВТАН