Усе почалося з тих далеких часів, коли після закінчення медінституту молоде подружжя лікарів за розподілом потрапило на Полісся. Обох направили працювати в районну лікарню.
Будучи вихідцями із Західної України, їм спершу навіть видалося, що опинилися в якійсь іншій країні: кожне село говорить своєю говіркою, кожне з них має свої давні звичаї. Щоправда, до багатьох з них, які вважав бабськими забобонами, вчорашній випускник медінституту ставився скептично. Допоки…
«Вам, докторе, треба новий інститут кінчати!»
Спершу сліпа віра поліщуків у прикмети не те що дивувала, а інколи неабияк дратувала молодого лікаря. Пригадує, як одного буденного дня виписали вже цілком здорову дитинку, котра потрапила до лікарні з застудою.
– Мимоволі став свідком, – розповідає він, – як щаслива мати виходила з лікарні з малечею на руках, а назустріч простувала жінка з хворою дитиною. Незнайомка несподівано вихопила з рук неньки пляшечку з молоком, сказавши: «Твоє дитя здорове, вона тобі не треба». Скривджена жінка миттю вирвала пляшечку назад. Але до першого повороту не доїхала: змушена була повернутися в лікарню. Старенька санітарочка у відділенні, коли побачила, як дитина кричить, синіє, мене відсторонила, щось над нею пошептала і тричі сплюнула. А тоді мовила до матері: «Йди. Все буде добре!»
Лікар спочатку розсердився на санітарку.
– Сказав їй, – пригадує, – щоби подібних вольностей більше не бачив. На що та сердито відповіла: «Докторе, вам треба новий медінститут кінчати. Народний!». Сполоснула руки і пішла.
Ніяк не міг, як зізнається він, зрозуміти матерів, які виписувалися з лікарні і збирали всі свої речі, щоб і ґудзичка не загубити. Бо, мовляв, є прикмета: щось забудеш – знову в лікарню попадеш. Зате в пологовому навпаки: жінки залишали нову, ще не ношену, натільну білизну, аби, мовляв, до року мати дитя до боку. Та найбільше молодого лікаря вразило, коли до вагітних на збереженні приносили чоловічі сорочки, і просили майбутніх породілей поносити їх два-три дні, це аби чоловік «з дому не бігав».
За якийсь час мого співрозмовника призначили головним лікарем колишньої районної лікарні.
– У попередження, що там працюють відьми, – каже він, – я не повірив. І, як новий керівник, поміняв деякі «кадри». Замість старшої медичної сестри, яка вже 11 років була на пенсії і фактично керувала лікарнею, поставив випускницю медучилища. І бухгалтера змінив, і деяких завідувачок.
У тому селищі працювало чимало знайомих нового головного лікаря. Отож, практично щодня хтось приходив, і «відмічали» його призначення. За місяць перебування на новій посаді головний лікар раптом помітив, що його вже тягне до спиртного. Він почав заходити в маніпуляційну чи до хірургів, сам брав пляшечку і випивав або з кимось із підлеглих, або й сам.
«Спасайся, хлопче! Щось із тобою не так!»
Та очі на реальний стан справ відкрилися навіть не тоді, коли дружина, забравши сина, кинула його і поїхала до своїх батьків.
– Якось їздовий Панас Григорович привіз молоко, і я запросив його до себе в кабінет, – повідав мій співрозмовник. – Він почувався ніяково, бо по віку був як мій батько. Випивши, прямо сказав: «Якби я був головним лікарем, то ніколи не пив би із фурманом сто грам. Спасайся, хлопче! Щось із тобою не так! Шукай, дитино, ради…» А я зі злості за гостру правду на нього накинувся, кричав і грозився вигнати з роботи. Він тільки спокійно встав, вклонився, взяв у кутку свого батога, шапку в руки і пішов.
Головний лікар тоді пив цілу ніч. Сам, один. На другий день усі готувалися до чоловічого свята – Дня Радянської армії. І тут виклик. На далекому хуторі захворів дід. Туди ніхто не захотів поїхати. Всі медики «швидкої» відмовилися. А накази головного лікаря ігнорували, наче він – пусте місце.
– Я сів з водієм і поїхав на хутір сам, – розповідає мій співрозмовник. – А в лікарні тим часом «сестринство» зібрало чоловіче братство і без мене відзначали «знаменну дату». Та я вдячний долі, що так сталося. Заїхали ми у сільраду, взнали дорогу. Їхати довелося довго, аж до кордону з Володимирецьким районом, не доїжджаючи Осової. Дорога неважна: сонце до обіду вийшло і дорогу розпустило. А з обіду почалася небачена заметіль. Десь аж біля третьої години ми добилися до пацієнта. Стрів нас старий, але ще крепкий дідусь. І з порога до мене словом кинув: «От я тебе, хлопче, ждав! То хто кого буде першим лічити: ти мене, чи я тебе?»
«Випив би, а завтра тебе похоронили б»
З похмілля, як зізнається мій співрозмовник, він хотів хоча б холодної води ковтнути. Та дідусь як угадав його думки. Покликав шофера, посадив за стіл, налив у миску гарячого капустяного борщу. А замість хліба подав печену, всю в попелі, холодну картоплю. Покашлюючи, вніс із сіней темну пляшку, налив лікареві у гранчак коричневої рідини із запахом спирту. Він випив. Поїли. А далі дід при шофері каже:
– Ну що, дохторик, не віриш, що знахарі є? Хочеш знати, хто тобі це зробив? Я покажу. І жону твою назад тобі верну. І ще дочка у вас буде…
Лікар послухав діда, зробив йому укол, поставив «банки» (так дід закомандував). Попорали йому хазяйство, наносили води і дров.
– І мені стало так добре, наче розвидніло в голові, – веде далі чоловік. – Поки я сидів біля старого, він мені говорив: «Добре, що ти приїхав. Знаєш, хлопче, там сьогодні твоя смерть чатувала. Випив би, а завтра тебе похоронили б. Вся біда в тому, що ти відьмакам дорогу перейшов. Хтось із них мав на цю роботу стати, а прислали тебе… Цю пляшчинку забереш із собою. Будеш приймати на ніч. Хай жінка тебе сильно прив’язує до ліжка, бо будеш зриватися і бігти. Пересилиш себе – і все добре буде».
Засторога діда
Помовчавши трохи, продовжив настанову: «А тепер добре слухай. Скоро празник. Бачу бал за довгим столом, багато людей. Ти купи чотири пляшки государственної водки, і поставиш їх біля себе. Станеш во главі стола, щоб начальником довго служив і всі тобі безпрекословно подчинялися. І от як поздравиш людей, до-о-бре дивися. По столі до тебе направлять пляшку із червоною кришечкою. Запам’ятай: червоненький корок. Добре дивися, не пропусти. Ні під якою причиною не здумай з тієї пляшки випити горілки. Наливай і пий тільки свою. Зрозумів?»
…Коли головний лікар приїхав додому, на нього чекала радість – світилися вікна і вибіг синочок. Дружина наварила вечері і розказала, що її мати ходила до людей, а ті порадили шукати ради. Батьків друг, священик, передав для чоловіка чорного пояса із молитвою «Да воскресне Бог…» та архієрейського ладану.
– Довго я пив дідову настоянку, – розповідає він. – Їздив і лікував старого. А він мене вчив «по зіллях». Став розумітися на фітотерапії, бо ж проходили цей курс і в інституті. Але не думав, що природа має таку силу. Дід казав: «Є всякі помічні ліки. Але немає ніяких ліків від старості. Від років немає спасення» А йому вже було за вісімдесят. Та для мене старий зробив справжнє відкриття.
Наповнені стопки вдовж потріскали
І ось 8 Березня. У медицині ніколи немає вихідних. «Сестринство» з самого ранку заходилося накривати столи. А дід приказав лікареві тільки після обіду почати свято.
– Так і сталося, – каже він. – То викликали мене в район, то їздив із завгоспом на заправку, то з бухгалтером у Сарни по квіти. Але без мене в колективі самі не починали.
Словом, лікар зробив усе, як дід учив.
– Ось я наливаю усім ближнім із своєї пляшки, – продовжує він розповідь. – Коли дивлюся, в самому кінці стола з’явилася пляшка із червоною головкою (дід правду казав!). Очам своїм не вірю: наближається вона до мене. І ось бере цю пляшчину колишня старша медсестра, підходить до мене – і наливає новій старшій сестрі, моїй секретарці, заввідділенням і мені. Я беру нову стопочку, не поспішаючи, наповнюю її купованою. А дід наказував: як з тої, з червоною кришечкою, наллють, довго тост казати. Я так і зробив.
У нової старшої медсестри та заввіділенням стопки у руках як тріснуть вздовж! Рівно наполовину. Секретарочка поспішила, випила, то ми її насилу відкачали. А та, колишня, впала на коліна і почала у всіх просити пробачення. Що, мовляв, її попросили мені, головному лікарю, передати цю пляшчину… На другий день вона звільнилася з роботи.
Знахар дотримав слова
Діда сам головний лікар лікував вдома. Забирав в лікарню. Підтримував як міг. Він же розповідав йому про гриби, коріння дерев, річкове, болотяне і лісове царство. Районна лікарня піднялася. Смертність звели до мінімуму. Головного лікаря шанували в районі і в області. Вибрали районним депутатом. Народилася дочка, в районі побудував власний дім. І це все за три роки.
– За турботами я забув про діда, – розповідає далі мій співрозмовник. – А він мені пообіцяв, що дасть рецепт від алкоголізму, який насилають недобрі люди через «перепій». І розповів, як відробити. Тільки приказав, що лікуватимеш цим секретом, як матимеш повних 45 років. Я тоді погодився. І от мене знову перевели на вищу посаду, як казав дід.
А одного разу лікаря так до діда потягнуло, що вирішив поїхати, провідати старого.
– Накупував всього… – каже, – заїжджаю на хутір. Вже весна. Розтануло, та сніг ще лежить. А мені кажуть, що помер дід: «Так вас ждав, так виглядав». Далеких родичів, що об’явилися його доглядати, просив, щоб передзвонили. А вони побоялися, що все дідове добро мені перепаде. І золото, і хата. Він сильним знахарем був. Ще з тих, з характерників, Царство йому Небесне…
Поїхав лікар на кладовище. Знайшов дідову могилу. Поклав хліба. Налив філіжаночку горілки, поставив в узголів’я, і собі налив. Розклав їжу та й думає: «Обіцяв дід обов’язково те зілля показати, яке воно, та не показав. Тільки трохи опис зробив».
– Вшанував пам’ять, – згадує, – і сиджу, жалкую: рецепт є, коли збирати є, а от яка то рослина – немає. Уже хотів іти, як тут зривається вітер, віночок злітає з могили, я нахиляюся, ловлю і піднімаю його … і перед моїми очима диво. Недалеко від хрестика, там, де лежав віночок, – зеленіла і цвіла рослина, якій квітувати… у травні. В мене виступили сльози. Я не вирвав цю рослину. Поклав віночок і папером прикрив її. Дід-знахар дотримав слова: з того світу передав помічне зілля.
Галина ТЄТЄНЄВА