Наприкінці минулого року вийшла моя книга «Його кня(и)гиня». І ось вже кілька місяців вона просто лежить і чекає. Саме це і змусило замислитися жительку Рівненщини Анну Лимич над тим, чому так?
Але нічого не буває випадковим! І все, що трапляється – це План Душі. І саме за цим планом Україна мала пережити цю війну, адже вона була незворотною. Звісно, запитую себе і про те, чому саме в цей час моя книга побачила світ. Проте одна з основних тем книги – осмислення смерті! Так, у книзі це показано на прикладі однієї людини. А зараз (і це моторошно та боляче у тисячі разів!) багатьом українцям доведеться переживати смерті у своїх родинах. І тому я зрозуміла, що моя книга зможе хоча б когось, якусь людину в горі, примирити з тим, що не стало рідного, а просто у дім прийшла смерть, жахлива і безжальна. І про це моя книга. І ще – про любов, стосунки і життя…
Анна ЛИМИЧ, березень 2022 року
Його княгиня – Книга Життя
…Здавалося, я потрапила у вихровий колапс захоплення і страху. Автор потужно вводить читача у непростий текст і не дає зупинитися під напором подій життя своїх героїв. Спочатку хотілося залишити рукопис книги, не стаючи співучасником далеко не всім відомого болю. Але продовжила читати. І напруга цих двох стихій – особливого страху і глибокого аналізу страждання Душі людини, яка відкрила себе зі сторони ретельно схованого, обурила! Занадто суворе мислення про Долю жінки – плодородящої. А це важливо в Природній Дії Людини. Не погодилася з авторкою, котра осуджує себе як Жінку.
До того ж авторка свідомо виявляє недоліки (пастки!), не зважаючи, що думка створює Всесвіт, який сьогодні притаманний їй. Однак, продовжуючи читати, зрозуміла: автор – творець, який шукає підтвердження спротиву. Зацікавило! А що хоче почути автор і коли? Творець почав каятися. Закрила книгу. За два дні моя думка продовжила життя героїв книги, яка стояла мені перед очима, наче ходила за мною.
Три слова не давали мені спокою: Любов, Страждання, Каяття… І я знову взяла цю книгу, задивилась на списаний папір, наче зважувала на руках, щоб оцінити вагу й зрозуміти важливість того, що викладене в ній. І не помилилась!
Почала з першої сторінки і вже не змогла залишити героїв, не звідавши їхньої Долі. Саме тому, що авторка не сховалася в потаємних куточках своєї Душі і навіть очистила Душу свого чоловіка перед тими, хто відкриє книгу і пройде дорогою героїв, освоїть їхні здобутки і помилки, буде щасливим. Його княгиня – Книга Життя.
Маючи аналітичний характер, книга написана в одному енергетичному потоці душевної і духовної сили. Привабливо, сміливо, щиро! Авторка порушує канони, відмовляється від класичних форм, поєднує, здавалося б, непоєднуване. Але це і є приклад мислення зрілої людини, коли традиційне письмо набуває інакших форм під тиском знань, життєвих подій і бажання стати комусь потрібним.
Ніна СМИК, письменниця, езотерик
Зрозуміти смерть. Його дух…
«Сон! Порожнеча, чорна космічна діра, і ми вдвох – у ній. Стурбований голос чоловіка, який кличе мене, називаючи моє ім’я. «Господи! – підхоплююся з ліжка. – Він заслуговує бути біля Тебе своїм жертовним і праведним життям!»
Я і справді не знала, як бути. Бачила один вихід: нібито непомітно триматися всіх і робити все, що потрібно у такому разі, автоматично, стримано, слідкуючи за емоціями. Це було складно, бо все моє природне єство протестувало і пручалося проти трагедії. Я не приймала своє горе і категорично не хотіла миритися з ним.
Час від часу клубок пекучого болю і сліз підкочувався під горло. Схоже, йому це подобалося. Змагатися з цим не було сенсу. Додавали страждань і співчутливі погляди знайомих, яким тупо заздрила моя підсвідомість, адже вони, здавалося, були веселі та життєрадісні. А мене враз було позбавлено можливості радіти. Усе навколо викликало лише роздратування і спогади.
У відчаї, аби хоч якось пояснити, що відбувається, кинулася читати Клайва Льюіса «Біль втрати», Майкла Ньютона «Життя між життями» і «Призначення душі», Екхарта Толле «Сила теперішнього»… Я хотіла зрозуміти СМЕРТЬ. Дізналася про так зване «болюче тіло». Воно має специфічну, відштовхуючу енергетику, яка випромінює страшенний внутрішній біль. Я ніби була ним вагітна. І це – глибока реальність, яка поглинає усе єство людини, націлюючи її лише на одне, що саме зараз здається їй найдорожчим – кохану людину.
Та найбільше тоді, наче за рятівний пас, я вчепилася за книгу Роберта Шварца «План твоєї душі». Про неї я згадувала у першій главі книги. Основне, що тримало мене у більш-менш не божевільному стані, так це віра в те, що саме перед цим поверненням на Землю мій чоловік сам обрав собі такий цікавий і нелегкий шлях. І, відповідно, все й відбувалося за таким сценарієм.
– Як це прийняти?! – моя голова розривалася від повної нездатності міркувати. А все навколо тільки й шепотіло: «Змирися! Відпусти його!»
«Будьте добрими до себе! – читаю в книзі, – у таких ситуаціях пошкодуйте себе!» І я розумію, що відпустити близьку людину означає відпустити надію, мрію… По-живому відтяти від свого серця великий шматок чогось найдорожчого. А ще – зрозуміти, що твоє життя – це вже щось інше. Твоє, а не наше…
А ще важче… Прийняти факт порожнечі. І чому я маю приймати біль, коли навколо лунає сміх, жарти, хтось танцює і цілується… Куди ж сховатися?! І куди б не сховалася – всюди разом з тобою плаче безмежний Всесвіт…
Є різні психологічні травми, різного ступеня і сили впливу. Тоді я ще не знала, чи зможу з усім цим упоратися. Так, щось чула про зміни нейрохімічних процесів у мозку. Але рятувала себе тим, що завела новий щоденник і назвала його «Зошити». Просто сказати: «Прийми! Відпусти!», коли душа різко кидається то в глибокий колодязь минулого, то б’ється об непрозоре скло майбутнього… І знову потрапляю у сон, де ніби ще тепла його кров стікає по білих стінах його кабінету чудернацькими потьоками, малюючи візерунки пекельного полум’я. Це почерк Смерті…»
(Уривок з книги «Його кня(и)гиня»)