Різдво дитинства – воно так близько, бо завжди з тобою, бо навіює спогади про батьківську домівку, заворожуючий запах сухої отави, внесеної на святвечір дідусем, нагадує про тодішній твій колядницький спринт у снігах…
У пам’яті Різдво 1972 року – воно особливо прикметне.
Поспіль кілька тижнів до нього я зі своїми однокласниками, зокрема з Олександром Моциком (у майбутньому Надзвичайним і Повноважним Послом України, який у 1998-2015 роках очолюватиме українське посольство у Туреччині, Польщі та США), ретельно готувався до вертепного колядування – дійства, яке всі ми хотіли досконало театрально демонструвати в кожній хаті наших односельців. Проводили репетицію багатьох сцен, що мали урочистий релігійний зміст. Повторювали знані колядки, а також вивчали нові. Приміряли відповідний «сценічний» одяг – то були старовинні жупани, кожухи, мундири недавно демобілізованих сусідських солдатів і сержантів.
Олександр Моцик мав особливий кітель – із позолоченими погонами майора. Його дав покористуватися чоловік нашої вчительки Анастасії Іванівни Петро Павлович Чернявський – бойовий офіцер Другої світової.
І ось 7 січня після сходу сонця семеро перебиранців вийшли на основну, ще невиїжджену вулицю нашого села Городець Володимирецького району, яка, здавалося, раділа закличному переливчастому срібному подзвону тронки, нашій ході, грайливо відгукувалася голосним порипуванням молодого високого снігу під нашими кирзовими чобітьми, звечора густо помащеними моторним маслом, що його дав дядько Опанас…
Попереду нас гордовито похитувалася промениста звізда, яку виготовив батько одного із учасників нашого колективу колядників. Її ніс хлопець, котрий у той день був у головній ролі вертепу. А позаду нього у барвистих шатах – цар-отаман, його ординарці, різна прислуга; у вивернутому кожусі – створіння з довгим хвостом і рогами; у білій сорочці-свиті аж до п’ят та у склеєній з білого паперу шапці, яка відома із фільмів про хрестоносців, ще одна дійова особа – вона вимахує дерев’яною косою…
Отак ми по променистих снігах перебігали від хати до хати, аж поки не зайшли в будинок тітки Олександра Моцика. Тільки-но почали колядувати і показувати вертепну сцену, як рвучко відкриваються сінешні двері і в хату влітає керівник нашого села. Із криком «Я вам наколядую, нєгодяї, я вам дам Бога, панімаєш ти! Хто позволів?!» він спочатку роздер свиту на мені, зірвав мою шапку-маску, щоб впізнати, і штовхнув так, що я опинився на підлозі. Потім почав давати стусани іншим, а тоді підскочив до Олександра і схопив за погон, норовлячи його зірвати. Але погон був пришитий міцно, то непроханий гість потягнув його разом із кітелем, а з ним і Моцика – швиргонув у куток. Ми притьмом посхоплювалися і – навтьоки.
Відбігли до вигону, побачили, що ніхто не переслідує.
Наші батьки вдома якось так таємничо казали, що той наш кривдник через годину-другу вже навряд чи зможе нам перешкоджати – після пригощань городчан…
…І ось ми знову заходимо в оселі свого зачарованого Городця, над яким вивищується в білому покривалі гора Вертеп, з якої вчора з’їжджали на лижах…
А на сніги вже впала вечірня загадковість – ніби заохочує, ніби пишається…
А над нами підморгують найсвітліші у світі трепетно-ясні зорі.
Співаємо – несемо новину, що діва Марія народила сина, Господнього сина…
Ця історія закінчилася після канікул, коли нас, колядників, директор школи посовістив на «лінійці» перед кількома сотнями учнів: мовляв, такі авторитетні відмінники-десятикласники, і, подумати тільки (!), сам секретар комсомольської організації школи (показав на мене) піддалися релігійним віянням… Але він не говорив злостиво, в його словах ми не відчували справжнього осуду. Мені здавалося, що він схвалював наш вчинок, проте не міг цього сказати вголос… І не збирався нас карати – просто був зобов’язаний «провести атеїстичну роботу», бо такий йому перед Різдвом прийшов циркуляр із райкому комуністичної партії – «преп’ятствовать релігіозним проіскам».
Сьогодні, обмінюючись різдвяними привітаннями із послом Олександром Моциком, ми знову згадували ту подію. Звичайно, з усмішкою.
Але, говорячи про це, ми мали на увазі інше: нам так щемливо хочеться й хочеться повертатися під рідне пречисте небо того Різдва, у ніжність городецьких іскристих, солодко-пухких снігів, у нашу коляду, якій віддано довірили свої чутливі місткі душі – відтоді й назавжди.
У тих снігах – моє серце…
Віктор МАЗАНИЙ
А тим часом…
Напередодні цьогорічного Різдва відомий рівненський письменник, заслужений журналіст України Віктор Мазаний став лауреатом всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за книгу «Із Капітолійського пагорба». Щиро вітаємо лауреата і бажаємо йому нових творчих успіхів!