Ранок починається не з кави, а з перевірки новин. Сирена. Пари. Дедлайни. Робота. Знову новини. Увечері залишаються сили хіба що на соцмережі, та й то не завжди. «Виснажена», «немає сил», «нічого не хочеться» – ці слова звучать так часто, що перестали бути скаргою. Вони стали описом буденності.
Я бачу це щодня серед своїх одногрупників. Коли я була старостою групи, до мене часто зверталися майже однаковими словами: «Можна я не здам цього тижня? Просто не встигаю». Очі втомлені, руки тремтять від надміру кави. І я розумію, що за цими словами – не лінь чи безвідповідальність. За ними – виснаження цілого покоління, яке дорослішає під звуки сирен.
Коли втома стає нормою
У розмовах між друзями, одногрупниками чи колегами все частіше звучать слова: «виснажена», «немає сил», «нічого не хочеться». І за цими фразами стоять не емоційні перебільшення, а тривожні цифри.
Згідно з масштабними дослідженнями, 87% українців відчували стрес, найбільше – саме молоді люди. Понад 80% підлітків і молодих дорослих зізнаються, що живуть у режимі щоденного напруження. 86% відчувають фізичну втому, понад 70% – постійну тривогу й безпорадність.
«Я помітила це ще на першому курсі, – розповідає Софія, студентка факультету журналістики. – Спочатку думала, що просто не звикла до університетського темпу. Але потім зрозуміла: це не про навантаження. Це про те, що я прокидаюся вже втомленою. Навіть коли нічого особливого не робила – просто жила».
Шари виснаження
Вигорання не падає на людину в один момент. Воно накопичується повільно, шар за шаром, як досвід останніх років, що засів у пам’яті й тілі.
Першим завжди йде те, що болить найбільше. Війна, сирени, постійне очікування поганих новин, економічні хитання. Це фон, який не вимикається. Молоді люди часто кажуть, що навчилися «жити якось поруч» із тривогою, але організм усе одно кожного разу здригається, коли лунає сигнал.
«Мій організм реагує на сирену швидше, ніж мозок встигає усвідомити звук, – ділиться Максим, студент-архітектор. – Серце вже б’ється частіше, а я ще думаю: «Та ні, це ж просто телефон». Потім розумію, що ні – знову тривога. І так кожного разу».
Психологиня Олена Петренко, яка працює зі студентами, пояснює: «Тривалий стрес змінює роботу нервової системи. Молоді люди живуть у стані постійної готовності до небезпеки. Навіть коли безпосередньої загрози немає, тіло залишається в напрузі. Це виснажує ресурси організму набагато швидше, ніж будь-які навчальні навантаження».
Система, що не тримає
І ще є система, яка теж робить своє. Надмірні навчальні навантаження, дедлайни, що заповнюють собою весь тиждень, зарплати, від яких тяжко планувати майбутнє, відсутність місць, де реально можна отримати підтримку.
Хоч я вже не староста, але й зараз бачу те саме серед одногрупників: вони часто звертаються одне до одного, інколи й до мене, з фразою: «Я розумію, що треба, але я фізично не можу». У багатьох університетах психолог ніби є, але ніколи не знаєш, де його шукати. Тож студенти залишаються сам на сам зі своїм виснаженням.
Я знаю про втому не з книжок. Чотири місяці паралельно з навчанням у МЕГУ працюю в редакції газети «Сім днів», де дедлайни й відповідальність живуть поруч із новинами і людськими історіями. І все це – теж частина виснаження покоління, що дорослішає в умовах війни.
«Найгірше – це відчуття, що ти маєш функціонувати як робот, – каже Марія, студентка-медик. – Нікому не цікаво, чи ти виспалася, чи хвилюєшся за рідних на фронті, чи працюєш після пар до ночі, щоб заробити на оренду. Від тебе чекають результату. Крапка».
Психологиня Олена Петренко додає: «Молоді люди опиняються в пастці між високими вимогами та обмеженими ресурсами. Вони не можуть зупинитися – бо треба вчитися, працювати, заробляти. Але й продовжувати в такому темпі стає дедалі тяжче. Це класична формула вигорання».
Коли майбутнє перестає надихати
Усе це потроху глушить внутрішній голос. І замість звичного, здорового запитання «чого я хочу?» у голові частіше звучить інше – простіше й дуже виснажене: «як би просто дожити до вечора?»
Коли людина виснажена, майбутнє перестає надихати. Молодь усе частіше відкладає пошук роботи, уникає нових можливостей, рідше бере участь у громадському житті. Дехто зізнається, що навіть власні мрії відчуваються як непосильний тягар, ніби на них просто не залишилось сил.
«Я завжди мріяла про волонтерство, хотіла допомагати в притулках для тварин, – розповідає Даша, студентка-історик. – Навіть подавала заявку торік. Але зараз розумію, що просто не потягну. Бо після пар і практики я ледве доходжу додому. А ще ж треба готуватися до іспитів, підробляти. Відчуваю себе жахливо від того, що навіть на мрії сил не вистачає».
Та це не просто індивідуальна проблема. Це те, що відчуває вся країна. Україні зараз як ніколи потрібні молоді й мотивовані люди, здатні створювати нові проєкти, будувати майбутнє після війни. Але покоління, яке надто довго живе в режимі виживання, не може стабільно розвиватися без підтримки й безпечного середовища.
Дозвіл на слабкість
Суспільний погляд на психологічну допомогу помітно змінюється. Якщо раніше звернення до психолога вважалося чимось «соромним» або «незрозумілим», сьогодні це поступово стає нормою. Тривалий час в українській культурі домінувала думка, що проблеми «не варто виносити назовні», що достатньо більше працювати або просто «перечекати».
Проте війна, пандемія та масове виснаження показали інше: вчасне звернення по допомогу – це не слабкість, а відповідальність за себе.
«Я пішла до психолога, коли зрозуміла, що плачу щодня, – ділиться Аліна, студентка-юристка. – Спочатку соромилася. Думала, що в мене немає «справжніх» причин, що інші справляються. Але психологиня сказала мені речі, яку я ніколи не забуду: «Твій біль не потребує виправдання. Він просто є. І це достатня причина, щоб звернутися по допомогу»».
Зараз консультації психолога та психотерапевта молодь сприймає як інструмент підтримки, спосіб не загубитися серед стресів і не довести себе до емоційного зриву.
Простори для відновлення
В Україні останнім часом розвиваються практики, які допомагають людям відновлювати емоційний баланс: створюються простори для арттерапії, бібліотеки перетворюють на майданчики психосоціальної підтримки, а молодіжні центри відкривають кімнати для медитації та зустрічей.
У Рівному такі зміни теж відчутні. Рівненська обласна бібліотека для молоді вже проводить психологічні заняття з елементами тренінгу для студентів – простір, де раніше лише видавали книги, тепер стає місцем емоційної підтримки. Це важливий крок, адже молодь має знати: допомога доступна не лише в приватних кабінетах психологів, а й у звичних, безпечних місцях.
Наприклад, Міністерство культури готує спеціалістів з арттерапії, щоб «мистецтво відновлення» стало доступним у багатьох громадах. Підтримка йде не лише на культурному рівні – державна програма «Ти як?» за ініціативою першої леді зосереджена на створенні відкритої системи підтримки: гарячих ліній, освітніх ресурсів та простору для самодопомоги. Мінмолодьспорту також розвиває адаптивні клуби, де фізична активність поєднується зі стратегіями емоційного відновлення, а в молодіжних центрах працюють психологи.
«Важливо розуміти, що відновлення – це не розкіш, а необхідність, – наголошує Олена Петренко. – Молоді люди мають право на паузу, на слабкість, на те, щоб не бути завжди продуктивними. Це не вимикає з життя – це дозволяє повернутися до нього з новими силами».
Що далі?
Дбати про себе сьогодні означає піклуватися не лише про тіло, а й про емоції. Втома, тривога чи вигорання – це сигнали, на які не можна закривати очі. Просити допомоги не соромно, і робити це вчасно – не слабкість, а прояв відповідальності перед собою.
Я прийшла до цього не одразу. Довго думала, що впораюся сама, що потрібно просто «потерпіти». Але саме звернення до психолога стало тим моментом, коли я вперше дозволила собі зупинитися. Поступово, крок за кроком, я почала бачити, як життя повертається в кращу сторону: з’явилося більше внутрішньої тиші, ясності.
Вперше по-справжньому навчилася ставити себе на перше місце і дбати про свій внутрішній стан.
Я бачу ці сигнали у своїх одногрупників, а як людина – все ще вчуся помічати їх у собі. Але тепер я знаю: визнати втому – це перший крок до того, щоб її подолати. А ми, покоління, яке дорослішає під звуки сирен, маємо право не лише виживати, а й жити.
Журналістка стрічки новин, працює з оперативною інформацією та висвітлює події Рівного й області. Готує перевірені новини, офіційні повідомлення та суспільно важливі матеріали. Окрім новинної роботи, створює тексти для сайту та газети, зокрема аналітичні та тематичні матеріали.