Пророцтво збулося у Рівному. Своїми спогадами ділиться почесна просвітянка і рухівка.
Пророцтво збулося, а потиск Василевої руки я відчуваю й досі. 5 серпня 2005 року тижневик «Волинь» надрукував мою статтю під назвою «Є Бог на світі». Чому звернулася до неї аж через 17 років? Це пов’язано із перейменуванням вулиці Гагаріна на честь Василя Червонія. Ми, старше покоління, добре пам’ятаємо те жорстке протистояння вчорашніх функціонерів проти нього – рухівця. Ганьбила його деякі газети, послані на транспортні зупинки та в дизель-поїзди бабусі, вчорашні комуністки, з єдиною метою: розпускати неймовірні плітки про життя та діяльність цього політика.
«Ми повинні покласти його на лопатки», – казала мені працівниця колишнього обкому. А дружина керівника рівненської тюрми не раз заявляла, що в команді пана Василя працюють заслані «з органів» люди і роблять все, щоб його дискредитувати.
Для багатьох отих ненависників справжніх патріотів ніби з сяючого неба прогримів грім, оглушивши їх: «Василь Червоній – голова обласної ради!».Учорашні керівники області (і не тільки вони) поставили собі завдання усунути Червонія та його однодумців із займаної посади. Особливо тоді, коли на сесії 29 липня нова команда мала розглядати питання про притягнення до відповідальності колишніх керівників області за розкрадання бюджетних коштів. Під стіни обласної ради прийшли сотні виборців з плакатами і вимогою розпочати роботу сесії, яку блокували місцеві «яничари». Майдан кипів від люті, лунало гасло: «Ганьба!» Я теж була надзвичайно схвильована цим дійством. Того ж дня мої враження від того, що відбувається, лягли на папір. Ось деякі фрагменти з мого допису в газеті «Волинь» за 5 серпня 2005 року:
«Депутатів, які так фальшиво, лицемірно відмовлялися від засідання, я ніколи не бачила на хресних ходах, мітингах протесту проти клану Кучми. Не читала їхніх статей на захист рідної мови. Їх не було на майдані в Рівному під час Помаранчевої революції. Зате вони гордо засідали у президії під час річниці Незалежності, забувши запросити на святкування справжніх борців за волю України.
Саме Василь Червоній започаткував розбудову Товариства української мови, дав поштовх для відродження «Просвіти», «Союзу українок». Підняв голос на захист скривджених вояків УПА. Він горів Україною. Підіймав синьо-жовті прапори у містах і селах Рівненщини, організовував освячення повстанських могил, кликав мітингувати на захист прав простих людей. Це він першим без боязні повіз сотні людей на Козацькі могили, Гурби, у Пересопницю, на місце загибелі Клима Савура. Просвітянський хор під орудою незабутньої Лесі Міськової, підтриманий Василем, заспівав стрілецьких і повстанських пісень у селах та містах Рівненщини, а також у Козятині, Львові, Києві, на Хортиці, в Загорові… Всюди встигав невгамовний Василь Червоній. Я радію, що в багатьох його заходах брала участь. Свої рядки в газеті закінчила так: «Ще його іменем будуть називати вулиці. Діти вивчатимуть у школах біографію. Бо на те є Божа сила. Вірні сини України повинні жити у пам’яті народу».
Перше моє пророцтво здійснилося. Надіюся дожити до того часу, коли цьому славному синові народу присвоять звання Героя України.
Тетяна ПІЯР, почесна просвітянка і рухівка