Доцент факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету Віктор Мазаний – письменник, заслужений журналіст України, дослідник – у 60 плюс почав вивчати іспанську мову заради однієї пісні. Тепер його голос звучить у романсах, і це вплинуло на його методи навчання, що стали легендарними серед студентів.
Коли він сказав дружині після концерту Пласідо Домінго «Я буду співати «Bésame Mucho»», – вона, напевно, подумала, що це емоції від вражаючого виступу світової оперної зірки. Але через кілька місяців у мережі з’явився запис, який приємно здивував багатьох слухачів, – український виконавець романсу вразив щирістю й тембром голосу.
Отож історія про те, як гени, червоні світлофори і студентські експерименти привели до неочікуваної музичної кар’єри.
Генетичний дар і дитячі спогади
– Вікторе Степановичу, розкажіть, звідки у викладача журналістики взялася така пристрасть до співу?
– Мабуть, це генетичне. Мої мама і тато гарно співали. Після одруження в 1953-му році на весіллях і хрестинах ніхто не міг переспівати їх. Казали, що їхні голоси, образно кажучи, було чути в третьому селі.
У дитинстві мене мама брала на прядіння льону – жінки сукали нитки для полотна і завжди супроводжували роботу піснями. Я слухав… У школі вчитель співів помітив мої здібності й запропонував виступати у супроводі баяна. Хоча нотної грамоти я не знав, але інтуїтивно відчував мелодію. Ми навіть ходили виступати в сусіднє село.
Навчаючись на факультеті журналістики у Львівському державному університеті імені Івана Франка, мріяв потрапити до хору «Черемош», яким керував тоді студент консерваторії Іван Попович – нині народний артист України. Мої однокурсники туди ходили, але я не наважився. Звісно, співали на студентських вечірках, особливо запам’ятався випускний.
– Музикантом так і не стали, але мрія не покинула?
– Однією з моїх дитячих мрій було навчитися грати на акордеоні ‒ я бачив, як віртуозно ним володіє мій дядько Іван. Не раз я брав у руки цей інструмент, але не виходило – потрібна була музична освіта…
Музичну грамоту знав частково: умів читати нотний стан, знав, як мають звучати певні ноти.
«Цілуй мене міцно»: іспанська пісня, що змінила все
– Як виник задум заспівати саме іспанською мовою? Це ж не найпростіша для засвоєння мова…
– Усе почалося з концерту Пласідо Домінго, який відбувся 14 лютого 2019 року в Палаці «Україна». Квитки коштували 4000 гривень – чимало за тих часів, але дочка швидко їх придбала. Виступ його був фантастично одухотворений! Він тоді, до речі, виконав українською мовою «Чорнії брови, карії очі». Концерт був неймовірний! А коли Домінго заспівав «Bésame Mucho» – романтичну баладу в стилі болеро, – я зрозумів: це моя пісня.
Вийшли з концертного залу, кажу дружині: «Я буду її співати». Проблема була в тому, що іспанської не знаю зовсім (у школі й університеті я вивчав англійську). А тут раптом іспанська захопила.
Знайшов в інтернеті текст, транскрипцію вимови і переклад. «Bésame Mucho» – «Цілуй мене міцно». Технологія вивчення виявилася цікавою: слухав оригінал, дивився на текст, намагався повторити. Спочатку нічого не виходило.
Тоді придумав свій метод: роздрукував текст, поклав на панель приладів в автомобілі. Зупинився перед світлофором. На червоному світлофорі – кілька рядків вивчив, поїхав далі. Наступний світлофор – ще кілька. Так і запам’ятав усю пісню! Коли слова вклалися в пам’ять, повторювати за співаками стало легко.
Родинне натхнення: як з’явився перший диск
– Хто підказав ідею створити власний музичний альбом?
– Мої діти! Вони виросли в радянські часи, коли люди святкували переважно вдома, а не в ресторанах. У нас було багато сімейних урочистостей. Діти бачили, як ми з дружиною співаємо, і як гостям це подобається.
А якось мені кажуть: «Тату, записуй диск! Зараз модно мати записи в інтернеті». Якраз під цю ідею потрапила пісня «Bésame Mucho». Пішов у студію Івана Рокіщука.
Кажу: «Я не знаю нот, як співатиму?» А він відповідає: «Це не обов’язково. Багато великих співаків приходять і орієнтуються інтуїтивно». Було кілька спроб, він записав, відшліфував, переслав мені.
‒ Зараз багато людей вважають цей запис одним із найкращих у мережі…
‒ Приємно, що досить гаряче сприйняли моє виконання цієї пісні студенти під час концерту викладачів нашого університету, який відбувся в Рівненському залі камерної та органної музики.
Репортаж зі свого серця
– Ваш «репортаж зі свого серця» став легендарним серед студентів. Як виникла ця методика?
– Під час вивчення репортажу ми сідаємо в телевізійній студії, вмикаю уривок із Дев′ятої симфонії Бетховена і даю завдання: «Пишіть репортаж зі свого серця». Студенти спочатку не розуміють.
Пояснюю: «Грає музика, ви нічого не робите, просто заглиблюєтеся й описуєте, що вона у вас викликає. Тільки чесно, без вигадок». Музика може миттєво нагадати конкретну ситуацію. Мене, наприклад, пісня «Троянди на пероні» завжди переносила на перон станції Антонівка, звідки від′їздив до університету.
Отже, вмикаю музику, виходжу, щоб кожен був сам на сам зі своїми враженнями. Одна студентка після прослуховування написала про спогади першого нещасливого кохання. Стало зрозуміло: музика без слів здатна викликати глибокі переживання, стати справжнім «репортажем із серця».
Музика – це кардіограма душі. Кожен проживає емоції, які викликає мелодія. Тому тисячі людей тягнуться на концерти до Андреа Бочеллі чи Пласідо Домінго.
Техніка проти емоцій: що важливіше у співі?
– Що складніше для виконавця-аматора: опанувати техніку чи передати емоцію?
– Найважливіша техніка. Аранжувальник турботливо ставиться до цього, допомагає диригентськими рухами витримувати такт і мелодійність. Це основа професійного виконання.
Але емоції теж критично важливі. Коли записую українські пісні, знаю слова, а за ними стоять великі емоції, що виникають асоціативно. Під час виконання вже не думаєш, яку ноту взяти, – проникаєшся картиною, створеною текстом. Тоді це стає правдивим, відчувається в голосі, тембрі, навіть у тремтінні.
– Яким є процес студійного запису для непрофесійного виконавця?
– Спочатку створюється музична основа – «мінус», як кажуть професіонали. Аранжувальник визначає, які інструменти додати: можливо, бракує фортепіано, скрипки чи духових. Кожен хоче внести щось своє для поліпшення виражальних музичних засобів звучання.
Потім під цю основу виконавець накладає голос – це найскладніший процес. Аранжувальник ставить вимоги, які треба виконати, бо він бачить, як досягти професійного звучання.
За один раз запис не здійснюється…Буває, голос «не йде», настрій не той, щось тривожить. Приходиш з одними уявленнями про виконання, а коли звучить мелодія, розумієш – щось не так, не можеш взяти потрібну ноту.
Коли музика формує стиль письма
– Музичне захоплення вплинуло на Вашу викладацьку та журналістську діяльність?
– Так, і однозначно – позитивно. У викладанні часто використовую музику як освітній інструмент – під час, наприклад, вивчення теми з аналітичних жанрів «Творчий портрет». Скажімо, демонструю літературну спадщину поета Олександра Богачука, його вірші, які покладені на музику. Ось тут і виконую його «Троянди на пероні» – це працює як повноцінний навчальний кейс. Вважаю, що це спосіб зацікавлення студентів до збору матеріалу для написання майбутніх творів про митця.
До того ж, така технологія навчання розвиває смаки і збагачує світогляд. Музика й література для мене ‒ взаємопов’язані сфери. Як Іван Франко наспівував свої тексти, перевіряючи мелодику, так і я завжди вслухаюсь у звучання фрази. Це спосіб, що дає можливість зробити текст живим, змістовним.
Диск із присвятою близьким
– Реакція близьких на Ваше захоплення ‒ яка вона?
– Вони це схвалюють, ‒ мої рідні, дружина, діти. Мають мої ці записи. Я, до речі, випустив диск-альбом під назвою «Люблю» із присвятою дружині та своїм дітям. Ну, вони є на флешці ці пісні, рідні будь-коли можуть слухати. Я роздав багато дисків, багато моїх знайомих їх мають теж в авто. Усі схвалюють, усім приємно.
Список пісень на диску:
«Тихо падає цвіт» (слова Олександра Богачука, музика Климента Домінчена).
«Розплети свою чорну косу» (слова Олександра Богачука, музика Анатолія Горчинського).
«Троянди на пероні» (слова Олександра Богачука, музика Анатолія Горчинського).
«Кохана» (слова Ігоря Бараха, музика Ігоря Поклада).
«Мамина світлиця» (слова Богдана Стельмаха, музика Ігоря Білозіра).
«Забіліли сніги» (слова Бориса Олійника, музика Олександра Білаша).
«Besame Mucho» (слова та музика Консуело Веласкес Торрес).
Наступна ціль – «Тільки раз у житті»
– Чи є ще пісня, яку Ви хотіли б виконати?
– Так, це «Solamente una vez» Агустіна Лари ‒ «Тільки раз в житті», чудова пісня, відома мені здавна. Спосіб вивчення її в мене такий самий. Щоб переконатися у правильності моєї вимови слів пісні «Solamente una vez”, проконсультувався по телефону з іспаномовною Ольгою Климюк, яка проживає в Іспанії.
Я був на концерті Андреа Бочеллі в античному амфітеатрі «Arena di Verona» в італійському місті Верноні, де він співав цю пісню. Ознайомився також із її виконанням Хосе Карерасом, Пласідо Домінго, Лучано Паваротті. Але це не тільки процес занурення в їхню унікальну майстерність, а й у їхні життєві історії, долі…
– Коли буде цей запис?
Уже відбувся – 26-го липня, в мене був запис цієї пісні
знову на студії Івана Рокіщука, котрий як справжній музичний педагог консультував, підказував, коли вступати, десь навіть диригував. Допомагав мені створити голосом історію ніжного почуття…
Класика, що живе: пісні Олександра Богачука
– Назвіть пісні які вплинули на Вас?
– Я виконую три пісні на слова Олександра Богачука: «Троянди на пероні», «Біла хата в саду» та «Чорна коса». Він був моїм великим другом-побратимом, не раз чув моє виконання. В інтернеті є сайт його творчості, там розміщені мої записи цих пісень. «Троянди на пероні» входять до «золотого фонду» української естради. Ми співали її ще в студентські роки. Як і «Червона рута», «Мамина світлиця», «Кохана», ці твори викликають глибокі емоції, демонструють українську душу.
Секрет довговічності таких пісень – в істинній поетичності текстів та оригінальності мелодій. Раніше перед виходом в ефір їх оцінювала професійна комісія. Сучасні пісні часто позбавлені змісту, тоді як класика живе через свою образність і щирість.
Ці пісні створюють у пам’яті чіткі образи. «Троянди на пероні» для мене – це і конкретна ситуація на вокзалі, коли я проводжав дружину, і символ – перон як місце розлуки, зустрічі, старту, любові. Перон у житті кожного з нас є, правда? Перон як фізичне місце. І перон, який відправляв нас десь у світи…
Музика для Віктора Степановича стала не просто захопленням – а нерозлучним супутником у житті. Вона з ним завжди: у буднях, у спогадах, у мріях.
Читайте також: У Соснівській громаді вручили державні нагороди рідним загиблих Захисників