Десь за рік до Чорнобильської катастрофи Лідії Воят час від часу снився один і той самий сон. Щоразу вона бачила свій наполовину розвалений будинок і танки, що рухалися вулицями Прип’яті. Все нагадувало війну. Тієї трагічної ночі, 26 квітня 1986 року, жінка прокинулася через безперервний гул пожежних машин, що доносився крізь прочинену кватирку…
– Неподалік нашого будинку розташовувалася пожежна частина. Автомобілі їздили туди-сюди один за одним впродовж години, – згадує Лідія Іванівна, – зчиняючи пекельний гул, через який неможливо було спати. Я зачинила кватирку, щоб якось подрімати до ранку. Оскільки був вихідний, о десятій зібралися всією сім’єю на базар, куди щосуботи з’їжджалися автолавки з усіх-усюд. Прийшли, а там немає жодної живої душі. Це нас дуже здивувало. І лише зайшовши у кафе, щоб купити дитині соку, з розмови продавців довідалися, що на атомній станції сталася пожежа. Через це, мовляв, у місто нікого не впускають і не випускають.
Детальніше про те, що сталося, подружжю Воятів розповів їхній сусід. Наслідки аварії він побачив на власні очі, коли його зміну везли на «атомку», але завернули із пів дороги. З його слів, на ЧАЕС зігнали море народу – пожежників і військових, які попри всі старання ніяк не могли побороти вогонь. Та найстрашніше те, що четвертий блок зруйнований. У це, як каже Лідія Воят, навіть неможливо було повірити.
– Сусід, будучи працівником атомної, порадив нам зачинити вікна, зробити вологе прибирання квартири і нікуди не виходити, – продовжує Лідія Іванівна. – А в другій половині дня від знайомих дізналися, що люди «вимітають» з магазинів усі продукти. Адже ніхто не знає, що буде далі. У магазинах справді скрізь стояли довгі черги, скуповували буквально все: не тільки продукти, а й одяг, взуття, супутні товари. Так, наче кінець світу наближався.
Подружжя Воятів теж запаслися продуктами і повернулися додому. А о десятій вечора квартири будинку почали обходити медики в супроводі дільничного міліціонера. Усім роздавали йодові пігулки і наказували слухати радіо, з якого нам повідомлять, що і як робити. Не виключено, мовляв, що будуть вивозити.
У неділю справді передали повідомлення. Перші слова: «Увага! Увага! Увага! Всі жителі міста приготуйтеся до евакуації!», – закарбувалися в пам’яті Лідії Воят на все життя. У душу жінки закралася тривога.
– Сказали взяти з собою документи і необхідні на три дні речі, – веде далі Лідія Іванівна. – Ми мали вийти з будинку і чекати біля під’їзду автобуси, які вивезуть нас за межі Прип’яті.
Родина Воятів ніяких речей із собою не брала. Надворі було тепло, тож начебто й не було потреби в одязі на зміну. Більшість мешканців Прип’яті вивезли в місто Іванків Київської області. А тим, хто мав можливість поїхати до рідних, які живуть десь неподалік, запропонували сісти в поїзд до Коростеня. Сім’я Воятів подалася в Овруч Житомирської області до батьків Лідії Іванівни.
– Думали, що побудемо там три дні і повернемося, – розповідає жінка. – Але минув тиждень, а ніхто нічого не каже. Лише згодом до нас дійшли чутки, що до Прип’яті ми вже не повертатимемося. А в черні повідомили, що нам треба з’явитися у Поліське, де знаходився штаб з ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії. Там видавали направлення на нове постійне місце проживання. Таким чином наша сім’я опинилася в Рівному.
Так Воятам довелося починати життя по суті з нуля. Адже, залишивши всі пожитки у Прип’яті, вони фактично залишилися голими й босими. Спершу кілька місяців жили в гуртожитку «водника». В усьому на перших порах допомагали родичі, а в серпні їм виплатили фінансову компенсацію. У вересні евакуйованій сім’ї видали ордер на квартиру. Згодом запропонували роботу. Щоправда, не за фахом. Анатолій Володимирович Воят до цього працював оператором на Чорнобильській АЕС, а Лідія Іванівна – вихователькою в дитсадку. Натомість у Рівному жінка спочатку перекваліфікувалася на листоношу, а вже потім працевлаштувалася в НУВГП.
Наслідки Чорнобильської катастрофи далися взнаки вже на початку 1987-го.
– В кінці зими ми почали частіше хворіти, – розповідає Лідія Іванівна. – Спочатку надокучали застудні та шлункові хвороби, а далі наче мішок розв’язався… Мало не вся медична енциклопедія – і вегето-судинна дистонія, майже всі відомі захворювання кісток… У кожного – по два томи лікарняних справ. Єдиним нашим спасінням став відкритий тоді радіологічний центр, де працювали просто чудові лікарі. Зараз же через карантин ми вже другий рік не лікуємося там. Відтак фактично залишилися сам на сам зі своїми проблемами зі здоров’ям. Ліки дорогі, а пенсії мізерні. Отож, як казав один кіногерой, працюємо на аптеку, бо вже не можемо жити без медикаментів. Але що про це казати…
– Їздили бодай раз у Прип’ять після аварії на атомній станції?
– Так, – киває жінка. – Через 13 років після Чорнобильської катастрофи. Хотілося побачити місто, свою квартиру. І знаєте, я не могла впізнати свій будинок, настільки все довкола заросло лісом. А дороги перериті дикими кабанами. У будинку ні дверей, ні вікон немає, скрізь вітер гуляє. Зайшли до квартири, а там тільки диван. Мабуть, через те, що він дуже великий, мародери просто не змогли його вивезти. Навіть розетки у стіні не залишили. У хаті голо-голісінько.
– Лідіє Іванівно, цікаво, а нині вам сняться віщі сни?
– Ні, – усміхається вона. – Раніше, бувало, коли насниться діючий президент, так в Україні відразу якісь доленосні події траплялися. Зараз нічого подібного нема.
Василь ГЕРУС