Пошануєш водичку – спасе вона тебе, не пошануєш – навіть освячена, не стане на поміч – так говорили раніше. Тепер на Рівненщині біля водойм часто сміттєзвалище.
Одного разу, коли вже мала йти з роботи додому, колега почала розповідати про воду: «У воді все відбивається: і обличчя людини, і небо з хмаринками, і дерева з листочками… Вода все бачить і чує. Колись воду люди називали «Господніми очима». Вода – кров землі. Вона протікає скрізь, має свої ходи: на землі та під землею. Струмки, джерела, річки – це артерії, вени землі. У людини кров червоного кольору, а в землі кров – світлого кольору… Спробуй людині дати укол з отруйною речовиною, що буде?»
Вона розповідала, а я все думала: «Де, в яких університетах, так дохідливо і просто розповідають про воду?»
Ще зі шкільної програми знаємо, що організм людини складається в переважній більшості з води, приблизно на 75-80%. Вода є в повітрі. Але в якому стані нині вода, чи можна з річки набрати в долоньку і випити, як було колись? Навряд чи хтось захоче…
Я тоді запитала колегу, де вона дізналася про воду, бо вже дуже переймається, щоб чистою була вода, адже яка вода, таке й наше здоров’я.
Пошануєш водичку – спасе вона тебе
Відповідь знайшла в книзі «Затоптаний цвіт», автор Гарафина Петрівна Маковій, народознавець, відмінник народної освіти, працювала вчителькою української мови і літератури в школі на Буковині. На сторінці 69 читаємо:
«… Заплющуємо очі, уявляємо планету кам’яною бездихальною кулею, яка крутиться довкола своєї осі, – вода дає землі дихання…
А чи ставимось ми з належною шаною до води? Прикладом «шани» – засмічені рівчаки, ставки, річки, ріки, струмочки… Ні, свиня не могла б аж так засмітити водоймища. Виходить, ми – грішні.
– Діду, а звідки у вас аж такий пошанівок? – Скільки не ходили селом, лишень у Турлуці помітили (кут такий) один – єдиний без жодної паскуді струмок і завітали до господини, в кінці якої отой струмок жебонів.
– Такий той ярочок, відкіль себе пам’ятаю, – каже сухенький білоголовий дідусь. – Було нас коло цеї хати одинадцятеро маленьких душ, то мамка усіх нас вчила: «Вода є Господні очі». А хто би то зваживсь Господу кинути щось до очей?! Поїмо худібку (дитина грання не мала) – то глина з берега на вужівку (прутик) – і вуж, щоб побулькотіло кружельцем у воду. Або лодочку виліпим із глемею на коліні – і до води. Запантруют мамка, то таке грання нам дадуть, що аж кровця із литочок бризкотіла…
– Може б, і я си спаскудив, як кожен, якби не война, – розважує, розводячи руками. – А так… Спасала від голодної смерти не раз вода…
І – як згадка:
– Колись, як мав парубок йти у жовніри, прочищав дванадцять джерел, би його кулька не взяла… Неньо покійний казали так: в тілі чоловіческім є премного води, і вода та зв’язана з усіма водами по світі; пошануєш водичку – спасе вона тебе, не пошануєш – навіть освячена, не стане на поміч…»
Реалії сьогодення
Від себе хочу додати, що в новинах часто говорять про воду, особливо згадують Херсонщину, яка потерпає, бо питну воду привозять, чи розповідають, як солдат вижив, бо поряд була вода в калюжі, а він поранений, не міг рухатися… Це реалії сьогодення. А ще бачила, як біля річки в селі зробили сміттєзвалище, це вже Рівненщина, і всі відходи дощами змиваються в річку, а звідти розтікаються людям у криниці… Хто зрозуміє, що він п’є і чому хворіє? Колись казали: «Будь здоровий, як вода»… Отож і подумаймо, яке тепер здоров’я? Не заплющиш очі, проходячи біля лісових посадок, водоймищ, а часто хочеться заплющити, бо смітники скрізь, і все це робить людина. А могло б бути по іншому: щось спалити, закопати, а що і здати на переробку… Люди чомусь думають, мабуть, щоб аби в дворі чисто, але Україна – це наш Дім, наше майбутнє, майбутнє дітей. Як їм буде жити, а чи виживати, бо хтось не захотів, не подумав, полінувався?
Не будьмо байдужі, а будьмо господарями, тоді й природа буде здорова та ми біля неї.
Зінаїда ПРИСТУПЛЮК, членкиня народознавчо-просвітницького осередку «Дзвін», м. Рівне