Дослідник творчості Уласа Самчука, зокрема його невідомої епістолярної спадщини, рівненський письменник Віктор Мазаний з’ясував, що у Сполучених Штатах Америки проживає… похресник класика української літератури Уласа Самчука. Чи може таке бути? Справжнє відкриття! А за цим – друге здивування: похресником є астрофізик, головний науковець дослідницьких програм Центру космічних польотів імені Годдарда NASA США (NASA Goddard Space Flight Center), 77-річний Теодор Костюк – син видатного українського літературознавця-емігранта Григорія КОСТЮКА.
Улас Самчук приїжджав на моє весілля в липні 1970-го
– Улас Самчук так описує першу зустріч із вами у книжці «Плянета Ді-Пі»: «Мама держала його, дуже маленького й делікатного, на руках. Побачивши мене, він так радісно до мене розсміявся, що це одразу зробило нас добрими приятелями». А які ваші найраніші спогади про Уласа Самчука?
– Улас Самчук, дядя Улас, був мій найближчий друг у мої перші свідомі роки. Він мене водив в ліс, бігав зі мною і забавляв мене. Я пам’ятаю ще тепер прогулянки в лісі і в полі, де ми збирали квіти моїй мамі. Він змагався бігом зі мною (і переганяв мене), аж поки мені не стало 17 років…
– Він у цій же книжці згадує день вашого хрещення: «Ще раз став кумом… На цей раз Тодьо (так називали свого первістка його батьки. – Авт.). Похресник вже трохи переріс, йому ось півтора року, «на руках» держати не випадає, тому він стояв на дзиґлику весь розгублений, не розуміючи, чого від нього властиво хочуть… За куму – концертна та оперна співачка Ганна Шерей…».
– Такі пізні хрестини були викликані тим, що тоді у Німеччині, коли я народився, наша сім’я була в таборі переміщених осіб. Ще йшла війна і батькам було не до того… А пізніше час прийшов. Моя хресна Ганна Шерей була дуже близька мені. Як рідна нашої родини. Вона і її чоловік Василь завжди святкували головні свята з нами. Вражаюча співачка – і виглядом і голосом. Вона виступала на багатьох вечорах, концертах і в операх в діаспорі. Я її відвідував у будинку перестарілих на півночі Нью-Йорку в її останні роки. Щорічно буваю біля її могили на Українському цвинтарі святого Андрія в Нью-Джерсі.
– Ваш батько у спогадах зазначає, що була і ще одна хресна…
– Та це ж письменниця Докія Гуменна! Вона часто гостювала у нас в Нью-Йорку, а ми – в неї. Її квартира була заповнена книжками. Я думаю, більшість із них – це її, бо вона їх тоді сама видавала. Книжка, яку я пам’ятаю, тоді була «Велике Цабе». Це мені, восьмирічному, дало ініціативу написати й «видати» кілька екземплярів своєї книжки – «Маленьке Цабе»: я їх сам друкував, складав, ілюстрував (на жаль, жодного примірника не збереглося). Вона також мене вчила руханки очима, щоб поліпшити зір.
– У «Зустрічах і прощаннях» ваш батько пише, що Улас Самчук «мав талант глибоко бачити, відчувати і розуміти дитячий світ»… Очевидно, він такий висновок зробив, спостерігаючи, як Самчук спілкується з Тодьом?
– Коли ми жили в Нью-Йорку, дядя Улас (він вже мешкав у Торонто) приїжджав до нас в різних справах. Зокрема, на з’їзди Об’єднання українських письменників «Слово». А як мені було 12 років, то мене батьки відправили в Торонто на ціле літо до нього. Хресний мене познайомив із Торонто і квітами, які він плекав на своєму городі. Я тоді «заразив» дядю Уласа рибальством і дружба продовжилася.
Я відвідував його влітку кілька разів і ми їздили рибалити на Онтаріо. Потім, коли я навчався в університеті в Сиракуз (штат Нью-Йорк), – це десь 200 миль від Торонто, – і мав друзів в Торонто, то приїжджав частіше.
– Улас Самчук приносив гостинці? Чи зберігаєте щось із них як реліквії?
– Щодо гостинців не пам’ятаю, але я маю всі його книжки.
– Які з них сподобалися найбільше?
– Його твір «Волинь». Це як його автобіографія. І хоч я читав цей роман вже давно, проте й досі пригадую, як важко було малому виростати в селі в Україні… Його опис про період війни, таборів мене також цікавили. Звісно, і «П’ять по дванадцятій»…
– Ви бачилися з ним, будучи вже у зрілому віці?
– Улас Самчук приїжджав на моє весілля в липні 1970-го. Після мого одруження я рідше зустрічався з ним. Десь, може, наприкінці 70-х років він відвідав Нью-Йорк і моїх батьків у Нью-Джерсі. Ми жили біля Вашингтона, і я поїхав до батьків, забрав його до нас, а тоді через Меріланд і Вірджинію поїхали на море ловити рибу. То, здається, була наша остання зустріч.
– Листувалися ви з ним?
– Листування було, але небагато. Я завжди писав йому, коли повертався додому після гостини у нього під час канікул. А, наприклад, 25 квітня 1973 року повідомив, що закінчив писати дисертацію і захистив її, переміг в одному конкурсі, який дав можливість зайнятися дослідницькою роботою. Я подався тоді в Goddard Space Flight Center. Пізніше вже присилав йому листівки з різних місць, в тому числі й з Європи.
– У листі від 25 липня 1966 року він написав, звертаючись до свого похресника: «Ти був завжди моїм близькім, добрим другом і сином»…
– Так… Ще він завжди повідомляв, коли висилав мені свої книги. Наприклад, 16 січня 1979 року йшлося про «На коні вороному». У цьому ж листі писав, що вийшли його «Живі струни» (про бандуристів) й обіцяє мені подарувати екземпляр, а також очікує публікацію «Слідами перших», «Моя границя» і що працює над книгою про табори Ді-Пі, МУР. Обіцяв там і мене згадати…
– Як бачимо, у фрагменті про хрестини, він це виконав…
– Він висловлював також своє задоволення, що його похресник працює «у дуже цікавій ділянці нашого Всесвіту». У листах він нерідко був жартівливим…
– Саме ця риса зближувала його зі звичайними людьми…
– До того ж відзначу його товариськість. Умів зрозуміти і описати людський характер, спілкуватися з людьми різних поглядів і різного рівня – від дітей до професорів. Звичайно, він був популярним і завдяки своїй творчості.
– Певна річ, ви були знайомі і з його дружиною Тетяною…
– Так, я в них проживав два літа. Ми спілкувалися, але на більш поверховому рівні, не активно і не так часто, як із дядею Уласом. Після його смерті у 1987-му я раз відвідав її в пансіонаті для старших сеньйорів імені Івана Франка біля Торонто, де вона проживала.
– У чому секрет такої довголітньої дружби вашого батька з Уласом Самчуком?
– Мій батько шанував його літературну творчість, розум, працю з ним в письменницьких рухах – МУР, «Слово». Їхні погляди співпадали, а головне – в Уласа Самчука характер був родинний, веселий. Як і мій батько, він умів пристосовуватися до різних людей. Хоч мій батько був більш серйозний.
– Чи не виникала у вас ідея відвідати село Дермань на Рівненщині, де народився Улас Самчук?
– Хотів, але… Коли бував в Україні, то все не мав часу… Надіюся, що ще буде нагода для цього. Мені лише вдалося побачитися з родичами.
– Їх багато?
– Вони є у Кам’янці-Подільському, Слов’янську… Є родина в Харкові з боку батька: двоюрідний брат Леонтій Місюк, двоє двоюрідних сестер – Валентина і Наталія – з родинами. У столиці України з донькою Катериною мешкає далека родичка Надія Баштова (з Боришківців). Працює в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Вона відповідає за архів мого батька і добре знає всіх моїх хресних та їхні праці й українську літературу.
– Якою є ваша сім’я?
– Я і моя дружина Олександра (Леся) Добрянська (вчителька англійської мови і літератури, вона із Західної України). Дітей не маємо. Є родина по її лінії – її брат Роман (лікар), племінники Лариса та Марко – теж лікарі, Роксоляна – мисткиня.
– Іще один ваш хресний – Юрій Шевельов – у листах до вашого батька неодмінно розпитував про вас і передавав вітання… А у 2008 році на конференції, присвяченій його пам’яті, ви виступили з доповіддю про нього «Спогади про хресного батька як людину»…
– Це був поважний літературний вечір. Я, демонструючи знімки, згадував і описав мої особисті й родинні зустрічі з ним протягом мого життя – від його праці з моїм батьком при створенні МУРу в Німеччині і до моїх візитів до нього в його останні роки. Я згадував його характер, його як мовознавця, любителя мистецтва і культури, як гурмана, його любов подорожувати по світу, його родинні спілкування і жарти з моїми батьками і нашим котом Мурком, його одержання премії Антоновичів (з моїм батьком) і Народної Премії України, й останню зустріч з моїм батьком 8 травня 2000 року.
– Кого ще з письменників із оточення вашого батька та Уласа Самчука ви знали?
– Змалку багато кого… Я не пам’ятаю всіх…Івана Багряного я особисто зустрічав, коли він приїжджав до Нью-Йорка на з’їзд «Слова» і до нас. Я тоді був ще не досить дорослий, але пізніше читав його «Тигролови» з приємністю.
Леонід Лиман з батьками дружив, разом проводили час щотижня в Центральному парку. Він з нами, дітьми, бавився. Пізніше працював господарем-доглядачем будинку Української Вільної Академії Наук. Він був дуже тихою, спокійною людиною.
Іван Керницький – гуморист, добрий друг Миколи Понеділка. Вони були майже завжди разом.
Лариса Онишкевич – письменниця, дійсний член УВАН. Знавець творчості Володимира Винниченка, вона перебрала головування у Винниченківській комісії УВАН після мого батька. Батько її шанував. Вона живе в штаті Меріланд, де й ми.
Остап і Марта Тарнавські. Остап очолив «Слово» після мого батька. Марта була великою прихильницею мого батька. Він її дуже поважав. Вона писала статті про нього і виголосила доповідь з нагоди 110-річчя з дня його народження. Відійшла у вічність минулого року…
Микола Понеділок – був веселий у товаристві. Я бачив його на літературних зустрічах і коли він виступав на вечорі, присвяченому 60-річчю мого батька.
Зустрічав я на спільних заходах письменників Василя Барку, знав Тодося Осьмачку.
– Кажуть, дивакуватий був чоловік – Осьмачка…
– Я чув і знав про нього ще змалку. Але найбільше його запам’ятав, коли мені було десь 15 чи 16 років. Ми жили в пивниці будинку офісів, який батько доглядав. Це була його платна праця. Якось будинок вже був зачинений, я сам удома. Чую дзвінок в головні двері. Біжу. Бачу чоловік стоїть з великою валізою. «Я – Тодось Осьмачка», – каже і рішуче заходить. Ми так і познайомилися з ним, і він в нас (у двокімнатній квартирі) жив кілька тижнів, а паки книжок його перекладу Шекспіра – ще довше…
Тато в своїх спогадах «Зустрічі і прощання» (том 2) описує історію Осьмачки…
Карпенко-Криниця (Петро Горбань) з’явився у нас вдома так само, як і Осьмачка, тільки без валізи, пак книжок і, може, не на так довго. Я його і про нього нічого не знав. Так що був більш обережний його пустити…
Були в гостях у батька з України письменники Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Юрій Покальчук, В’ячеслав Брюховецький.
– Відомо, що українським письменникам жилося непросто за океаном. Як вони долали життєві, побутові, видавничі труднощі?
Всі десь підробляли… Більшість бідно, скромно жили. Я не впевнений, чи Докія Гуменна працювала поза літературою. Жила з гонорарів за публікації, продаж книжок. Мій батько на своїй посаді був зайнятий здебільшого ввечері. Решту часу присвячував літературній роботі. Моя мама мала постійне місце праці.
– Ваш батько входив у Комітет будівництва пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні. Улас Самчук був членом журі його конкурсу. Не пригадуєте, як опікувався цією справою батько?
– Пригадую. Батько клопотався дуже. Він наполягав, щоб Олександр Архипенко був скульптором пам’ятника. Але Архипенко не хотів змагатися і не подав проєкт. Журі вибрало проєкт Мола (Леоніда Молодожанина. – Авт.). Відкриття 27 червня 1964 року було фантастичне. Я ніколи не бачив так багато українців, які маршем проходили по вулицях столиці США… Повний опис цієї події є в другому томі батькових «Зустрічей і прощань».
Продовження інтерв’ю буде публікуватися далі
Інтерв’ю вів Віктор МАЗАНИЙ – спеціально для «7 днів», м. Меріленд (США) – м. Рівне.