Напередодні Дня журналіста України хочемо поділитися своїми думками та відчуттями з Вами, наші читачі.
Так, сьогодні не до свята. Не до почестей, визнань і вітань. Навіть заслужених. Як-от спеціальна нагорода, яку Рада Пулітцерівської премії присудила українським журналістам, які висвітлюють події в умовах вторгнення росії в Україну. Натомість напередодні Дня журналіста є слушна нагода чисто по-людськи подякувати кожному, хто був поруч із нами у цей нелегкий час – дописував до газети, підказував теми для публікацій чи просто підтримував морально. Особливо в перші дні війни.
Напевно, ніколи не забудеться «підбадьорення» одного з наших редакційних передплатників, який зайшов за газетою в кінці дня 3 березня. Несміливо відчинивши двері, гукнув з порога: «Є тут хто живий?» І чоловік був дуже здивований, що редакція «7 днів» не лише працює, а ще й випускає газету. «А ви не боїтеся?» – не вгавав він. – «Адже, якщо вони прийдуть сюди, до нас, то вас перших до стінки поставлять».
Як бачите, не злякалися, не пропустили жодного випуску номера, несучи своїм читачам правду про війну. Хоча й почали вже з березня систематично отримувати від рашистських пропагандистів листи-погрози. Мовляв, коли вони визволять український народ від «нацистів», журналісти «7 днів» понесуть сувору відповідальність за поширення «брехні» про росію. Далі були (ми їх і зараз час від часу отримуємо) більш вишукані страшилки.
Про рашистських пропагандистів згадали не задля того, щоб повісити собі на груди медаль «За хоробрість». Швидше аби нагадати, що на інформаційному фронті нині точиться не менш запекла боротьба, аніж на полі воєнних дій. Ніякого героїзму в тому, що випускали газету, наповнювали інформацією сайт «7 днів» і редакційні сторінки у соцмережах, а в проміжках між цим займалися волонтерством, не було. Просто, як і більшість наших читачів, робили те, що і мали робити.
Хоча (чого душею кривити) інколи бувало й нелегко. Але в скрутні моменти на виручку приходили люди, про яких слушно кажуть: «Справжній друг пізнається в біді». Таким другом для редакції «7 днів» став рівненський ІТ-фахівець Ігор СВІСТ, який не раз реанімував наш сайт від масованих атак рашистських хакерів. А запропоновану за надані послуги плату він попросив переказати на підтримку ЗСУ.
Важко переоцінити допомогу наших позаштатних авторів. Особливо отриману тоді, коли впродовж двох місяців над випуском тижневика довелося працювати фактично лише одному журналістові. Однією з перших зголосилася допомогти колишня наша колега, відома краєзнавиця Світлана КАЛЬКО. Поруч з нами в один стрій на інформаційному фронті стали і не менш знані в суспільстві письменниці Анна ВОЙНАРОВИЧ (ЛИМИЧ) та Олена МЕДВЕДЄВА, краєзнавець Сергій ЛЕЙЧУК, мистецтвознавець Богдан СТОЛЯРЧУК, просвітянки Катерина СИЧИК і Мирослава ЖОВТАН, громадський активіст Анатолій МІСЯЧЕНКО, заслужена вчителька України Ірина МІЗЮК, професійний соціолог Олександр СУБОТ, студентка факультету журналістки МЕГУ Софія ЄВГЕЙЧУК та багато інших.
Відверто кажучи, не раз диву даєшся, де стільки натхнення та енергії черпають такі невгамовні по життю люди, як Олена Медведєва, котра встигає, здається, скрізь і всюди. А що вже казати про просвітянку Тетяну ПІЯР чи непосидючого ветерана Збройних сил Володимира П’ЯНКОВА-КОВАЛЯ, котрі день у день волонтерять, а ще знаходять час, аби дописувати до газети!
Щиро дякуємо кожному, хто підставив нам плече допомоги, але не згадали їх поіменно. А ще низько вклоняємося кожному читачеві газети «7 днів», для яких наш тижневик був і залишився улюбленим періодичним виданням. Бо ваша відданість – найбільша та найцінніша наша премія.
Василь ГЕРУС