Чи не забагато як для сучасного батька? Таке було можливе хіба що за часів Адама і Єви, коли родинний устрій був зовсім іншим. Чи, може, він створив родину за типом сімейного будинку? Але й таких у нас не знайти, а кількість дітей у найбільш багатодітних сім’ях нашого краю не перевищує й 20. Жила донедавна серед нас людина, чиє «по батькові» протягом п’яти років з’явилось у метриках приблизно півсотні малюків.
Хтось, певно, сприймав скептично правило (і право) рівнянина Сергія Єфремова реєструвати на себе діток, чиє батьківство з’ясувати неможливо. Проте він це робив: у графі «батько» записував своє ім’я – «Сергій Валентинович». І в нього, тодішнього юриста Рівненського міського спеціалізованого будинку дитини, на це були свої міркування.
Маючи власних двійко дітей, Сергій Єфремов і долю кожного підопічного сирітської установи прагнув влаштувати. Не применшуючи заслуги інших працівників, котрі опікуються беззахисними крихітками, в юриста – найделікатніша сфера роботи. На ньому лежала чи не найбільша відповідальність. Бо якщо сьогоднішнє існування, а отже, благополуччя діток забезпечують усі без винятку співробітники установи, то їхнє майбутнє залежить винятково від розчерку пера юриста. Йому доводилося проявляти ще й неабиякий хист психолога, аби щасливе майбуття усміхнулось кожній сиротині.
- Рівненська «нетканка» святкує свій півстолітній ювілей
- Штаб боротьби з коронавірусом в Україні працює цілодобово
…Трапився той випадок у Запоріжжі більш як сорок років тому. А Сергій Валентинович ще довго згадував про нього, бо ніяк не міг зрозуміти, як одним розчерком пера (а саме рішенням суду про позбавлення батьківських прав) могли розлучити рідних сестричку і братика. Дівчинку відправили в Рівне, а братика – у Бердянськ. «Хіба можна придумати щось абсурдніше?» – справедливо обурювався Сергій Єфремов. Але ж було. І душа від того боліла, адже рідні так і не зустрілися. Прохання вже дорослої сестри розшукати рідного брата Сергій Єфремов так і не зміг виконати, бо на попередньому місці перебування брата навіть не знайшлося документів про його вибуття.
Тому до кожної дитини він старався ставитися так, аби ні в чому не зашкодити. У його юридичній практиці були випадки, коли претенденти на усиновлення ішли після розмови з ним, так і не взявши дитину на виховання. Гіркоти від того не відчував. Навпаки, хоча дитина все ще залишалася в казенних стінах. Він знав: тут їй краще. Адже не пережито розчарування через можливе, а скоріш за все – неминуче повернення назад з родини, не готової до появи та виховання дитини.
На жаль, Сергія Єфремова, про якого я писала ще 2001 року, вже немає серед нас. Повиростали і його колишні підопічні з Рівненського будинку дитини. Але віриться, що кожного Сергійовича чи Сергіївну на життєвих шляхах досі супроводжує сповнене глибокої любові батьківське благословення, в якому він розписався як мінімум півсотні разів.
Марія КОРНІЙЧУК
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»