Надворі стояла безжалісна спека. Не стрекотали сороки і не цвірінькали горобці, від яких інколи робилося приємно на душі. Птахи шукали захисту. І Марія благала «Христа ради!» біля мосту, простягнувши свою худу і виснажену руку перехожим…
Їй 78 років. Колись вона працювала на цементному заводі у Здолбунові. Заробляла немало. Одержала високу, на той час, пенсію – 130 карбованців 97 копійок. Спершу, як пішла з заводу, не могла намилуватися життям, а потім держава пограбувала пенсіонерів: забрала пенсії, вклади. Раніше вона була потрібна дітям. Все-таки пенсію віддавала для загального добра, а це підтримка неабияка. А потім усе поламалося вщент. Двокімнатна квартира. А в ній – донька, зять, онуки… Тісно, на життя не вистачає. Крик, шум, нервування… І всю злість на Марію виливають. Вона ж бо найдурніша, найнеохайніша, з неї нема вже ніякої користі.
Торік залишила старенька своїх рідних, звільнила їх від себе. Оселилася в одинокої, такої ж знедоленої, немічної жінки. Вона давня знайома, привітна, добра, але ж як жити? Пенсії не вистачає навіть на комунальні послуги… Ось і вирішила Марія позичити очі в Сірка. Спочатку не дивилася людям в очі. Стоїть, руку простягає, голову низько схиляє, щоб нічого не бачити. Дуже соромилася знайомих, але згодом звикла, почувалася, що приносить користь господині квартири. На хліб, на молоко принесе…
Те, що Марія пішла від дітей, стала жебрачкою, – не найбільша її невдача минулого року. Добуваючи на харчі, вона впала й поламала ногу. Довго валялася в ліжку, сподівалася, що Бог смерть пошле. Не сталося. Потрібна операція, а грошей катма, і серце не витримує. Тепер доводиться шкандибати з костурами. Через плече – торба для жебракування. Щодня ходити не може, сил немає, та й холодно, слизько. А йти треба…
Не так про їжу нині думає Марія, як про смерть. Їй треба хоча би дещицю зібрати на свій похорон. Радили бідолашній іти в будинок-інтернат для людей похилого віку, що в Здолбунові. Але ще вагається – вже звикла старцювати. Стала вуличним жебракам своєю. Рідні десь виїхали, продали квартиру.
…Шкандибає з торбиною Марія. Її минають заклопотані перехожі. Хтось несе в руках пакунки з одягом, дехто – смачні харчі. Лише в неї порожня торбина, яку безупину шарпає холодний, аж колючий вітер.
Євген ШИЛАН, член НСЖУ