Коли сім’я стає шансом: як у Рівному підтримують опікунів і прийомні родини

Іноді рішення взяти дитину під опіку народжується з довгих роздумів, іноді – з болючих досвідів, а часом просто з внутрішньої потреби бути поруч комусь, хто цього потребує найбільше. У коридорах служби у справах дітей міста Рівного щодня з’являються люди з однаковим поглядом – трохи розгубленим, але цілком рішучим. Вони готові відкрити двері свого дому та почати шлях, про який мало говорять уголос: шлях відповідальності, надії, сумнівів і великого бажання створити для дитини безпечний простір.

Як місто підтримує тих, хто бере на себе непросту, але важливу роль? Що справді потрібно дітям, які пережили втрати? І як змінюється система опіки в умовах війни? Про це – у розмові з начальницею служби у справах дітей Рівненської міської ради Юлією Антоновою.

– Які історії або ситуації зі щоденної роботи найкраще показують,  як сьогодні працюють сімейні форми виховання?

– Розкажу про одного хлопця. Йому було 15, коли він опинився в прийомній сім’ї. У біологічній родині він пережив насильство, смерть мами, повну втрату довіри до дорослих. Він не ходив до школи, не контактував з однолітками, не бачив свого майбутнього. У новій сім’ї поступово відновилося головне – відчуття безпеки. Прийомні батьки організували навчання, психологічний супровід, допомогли знайти заняття, яке його справді захопило. Через два роки він вступив до коледжу і вирішив залишитися в родині навіть після досягнення повноліття. Це дуже показово: сімейні форми виховання – не про «перебути», а про стосунки, підтримку і стабільність.

– Коли до служби звертається потенційний опікун чи прийомна сім’я, яким є їхній шлях від першої консультації до рішення?

– Зазвичай усе починається не з документів, а з внутрішнього рішення. Люди приходять тоді, коли вже пережили свої сумніви, втрати, страхи, поговорили між собою, відчули, що готові прийняти в життя ще одну людину. І тільки після цього вони звертаються до нас – з надією, але й з безліччю запитань.

Безперервний супровід: яку підтримку отримують родини

– Який супровід отримують опікуни та прийомні батьки після того, як дитина вже влаштована в сім’ю? Що входить у цю постійну підтримку?

– Ми не залишаємо родину наодинці після влаштування дитини. Фахівці нашої служби і центру соціальних служб постійно поруч: допомагають психологічно, соціально, педагогічно, консультують щодо прав і документів, сприяють у взаємодії зі школою, медичними установами.

Працівники служби у справах дітей регулярно зустрічаються з прийомними батьками, опікунами та патронатними вихователями. Обговорюють не лише побутові питання, а й фінансові, зокрема умови державних виплат. Нещодавно відбулася консультативна зустріч із представниками Пенсійного фонду, де надали роз’яснення щодо виплат для цих сімей.

До Всесвітнього дня дитини 20 листопада провели ще одну зустріч. У живому обговоренні взяли участь виконувач обов’язків міського голови Віктор Шакирзян та заступник міського голови Євгеній Іванішин. Батьки говорили про труднощі в побуті, житлові умови й потреби дітей, отримали консультації та пропозиції щодо їх вирішення.

Тобто сім’я завжди може звернутися – у складній ситуації, з сумнівами або просто по пораду. Ця підтримка тривала, системна і спрямована на одне: щоб у дитини було стабільне, безпечне сімейне життя.

– Чи передбачена психологічна допомога для опікунів, прийомних батьків і самих дітей? Як організована ця робота?

– Так, це обов’язкова частина супроводу. Допомогу надають фахівці центру соціальних служб, а ми, за потреби, залучаємо інші установи – освітні, медичні, органи місцевого самоврядування. Психолог працює як з дітьми, так і з дорослими: проводить індивідуальні консультації, сімейні зустрічі, допомагає в кризові моменти й супроводжує сім’ю на всіх етапах. Завдання – не лише подолати травматичний досвід дитини, а й підтримати дорослих у новій ролі, допомогти вибудувати здорові стосунки.

– За Вашими спостереженнями, з якими труднощами найчастіше стикаються дорослі, які беруть відповідальність за дитину?

– Найтяжче – витримати емоційне навантаження. Це постійна тривога за стан дитини, адаптація до нової ролі, очікування і страхи, які неможливо відкласти «на потім». Друга складність – організаційна: документи, спілкування з різними службами, юридичні нюанси. Часто бракує ресурсів – часу, фінансів, професійної підтримки, особливо якщо дитина має складний досвід. І, звичайно, побут і щоденна взаємодія: встановлення правил, корекція поведінки, формування довіри. Усе це потребує сил, терпіння і підтримки. Саме тому супровід не може бути разовим – він має тривати стільки, скільки потрібно родині.

Ключові потреби дітей: про що вони говорять і чого не озвучують

– Які потреби або запити чуєте від самих дітей у перехідний період після влаштування в сім’ю?

– Діти в цей час говорять не про побут чи матеріальне, а про дуже базові потреби – ті, що тяжко озвучити, але вони відчутні в кожному запитанні, погляді чи жесті.

Передусім – їм потрібна стабільність. Розуміння, що вони тут не на короткий час, що їх не повернуть, не передумають, не зникнуть. Що дорослі – надовго.

Друга потреба – безпека і прийняття. Вони бояться бути «не такими», бояться розчарувати, часто запитують, чи можна злитися, сумувати, щось не вміти. Їм важливо знати, що їх не оцінюють, а приймають.

Дуже часто звучить потреба в простій увазі: щоб їх слухали, пояснювали правила, цікавилися їхніми переживаннями, а не лише документами чи звичками.

Багатьом важливо зберегти контакт із фахівцем, який був поруч ще до переїзду. Це надає відчуття опори й упевненості в новому середовищі.

І ще один характерний запит – не поспішати з почуттями. Діти просять не вимагати «любити одразу», дати час на звикання до нових людей, нової ролі, нового дому.

Ці потреби не завжди озвучені прямо, але стають дуже помітними, коли дитина починає довіряти.

Виклики системи: нестача фахівців, війна та реальні зміни

– Чи є зараз дефіцит фахівців у сфері: психологів, юристів, соціальних працівників? У яких напрямах це найпомітніше?

– Так, нестача фахівців справді відчутна – і майже в усіх напрямах. Найскладніше з психологами та соціальними працівниками. Запитів від сімей і дітей стало значно більше, а людей, які готові працювати з такими навантаженнями й за нинішніх умов оплати, мало.

Юристів загалом більше, але спеціалістів саме з дитячих і сімейних питань теж бракує.

Найгостріше це видно в громадах і закладах освіти, де працюють з дітьми, які пережили травматичний досвід або потребують тривалого супроводу. Там потреба у фаховій підтримці – найбільша.

Як війна змінила потреби дітей та роботу служби

– Як війна вплинула на роботу служби та на стабільність сімей, у яких виховуються діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування?

– Вплив дуже відчутний. Передусім зросла кількість звернень. Сім’ям часто потрібна допомога негайно – психологічна, соціальна, юридична. Багато дітей пережили втрату, зміну місця проживання, розрив звичних контактів – і це потребує не просто консультацій, а глибшого й тривалішого супроводу.

Сім’ї, які виховують таких дітей, теж опинилися в складних умовах: нестабільність, економічні труднощі, стрес, мобілізація одного з дорослих. Це впливає на їхню витривалість і викликає потребу в частішій підтримці.

Змінилася й сама робота служби. Ми розширили коло допомоги, активніше взаємодіємо з іншими структурами, моніторимо безпеку дітей, організовуємо переміщення, перевіряємо умови проживання, проводимо екстрені втручання.

Попри все, більшість сімей тримаються дуже гідно. Але сьогодні підтримка з боку держави і місцевих служб має бути не епізодичною, а постійною і системною.

– Які програми або партнерства сьогодні реально допомагають таким сім’ям? Чого найбільше бракує?

–   Найпомітнішою є підтримка міської влади. Виконувач обов’язків міського голови Рівного Віктор Шакирзян і його заступник Євгеній Іванішин часто реагують дуже швидко – іноді рішення потрібне буквально впродовж кількох годин. Нещодавно, скажімо, під час термінового вилучення дитини з небезпечних умов місто оперативно допомогло знайти для неї безпечне середовище, врахувавши її потреби.

Ключовою також є підтримка державних програм, міжнародних організацій і місцевих партнерств. Муніципальні програми забезпечують матеріальну допомогу, юридичні консультації, соціальний супровід.

Міжнародні організації, як-от ЮНІСЕФ, проєкти USAID, благодійні фонди, фінансують психологічну підтримку, навчання для батьків, забезпечують технічні ресурси та гуманітарні набори.

Важливу роль відіграють і громадські організації з волонтерами. Вони реагують швидко, допомагають у кризових ситуаціях, організовують для дітей відпочинок, розвиткові та інтеграційні заходи.

Найбільший дефіцит – у довготривалій психологічній підтримці, стабільному фінансуванні й фахівцях, які могли б супроводжувати сім’ю не формально, а постійно: психологах, соціальних працівниках, наставниках.
І головне – потрібні не разові проєкти, а програми, які забезпечують системний супровід, поки сім’я реально не стане стійкою.

– Чи трапляються випадки, коли сім’я просить повернути дитину до державної форми виховання? Які причини зазвичай стоять за такими рішеннями?

– Слава Богу, за весь час роботи стаких випадків не було. Це не означає, що не виникають складні ситуації, але навіть у кризах сім’ї прагнуть шукати рішення, а не відмовлятися від дитини.

Що може змінити закон: інструменти, яких бракує громадам

– На Вашу думку, які зміни в законодавстві або в системі опіки були б найбільш корисними саме на рівні громади?

– Найбільше допомогло б те, що спрощує процедури, підсилює самі сім’ї та дає громадам більше інструментів для підтримки.

Передусім – менше бюрократії: менше довідок, швидші рішення, електронні сервіси замість паперових процедур.

Друге – системне підсилення батьків. Психологічна допомога, супервізія, навчання мають бути не «за бажанням», а гарантованими й доступними на законодавчому рівні.

Третє – стандартизований соціальний супровід. Важливо, щоб у кожній громаді працювала команда спеціалістів, а не окремий соціальний працівник, який фізично не може охопити всі потреби.

І нарешті – гнучкі фінансові інструменти. Це не лише матеріальна допомога, а й фінансування послуг, які реально запобігають кризам і допомагають сім’ям залишатися стабільними.

«Орієнтир на дитину»: що тримає у професії

– Ви особисто. Які внутрішні принципи допомагають працювати в сфері, де щоденні рішення впливають на долю конкретної дитини?

– Насамперед – орієнтир на дитину. У будь-якій ситуації я думаю: що буде найкраще саме для цієї дитини зараз, не загалом, а конкретно для неї.

Другий принцип – чесність. Навіть у складних розмовах важливо бути відкритим, говорити правду і діяти прозоро. Це створює довіру.

Третє – співчуття без жалю. Треба бачити біль, але не тонути в ньому. Бо наша роль – допомагати, а не розчинятися в чужих травмах.

Ще – витримка і відповідальність. Тут не можна сказати «подумаємо завтра». Кожне рішення може вплинути на безпеку чи майбутнє дитини.

І дуже важливо – вірити в сім’ю і в дитину. Бо коли віриш, коли не караєш, а підтримуєш – тоді відбуваються зміни, які справді впливають на долю.

Ну і, звичайно, без любові ця робота просто не має сенсу.