Великодню ніч партійні й комсомольські активісти проводили в засідках біля храмів. Узятих «на список» дорослих, молодь і дітей з пасхальними кошиками потім соромили на трудових і комсомольських зборах, шкільних лінійках. Могли забрати й партквиток.
Як відомо, за радянських часів «Бога не було», але Великдень був завжди. Намагання радянської влади викорінити це свято в Західній Україні так і залишилися марними. Живучість народних традицій на наших теренах пояснювалась тим, що наш, порівняно з іншими регіонами України, під «совєтами» перебував менше часу. До 1939 року в Рівному й області вільно відзначали і Різдво, і Великдень. Попри задекларовану в радянській конституції «свободу совісті і віросповідань», радянська влада зарахувала до «чорного списку» вербові гілки та крашанки з пасками. І правдами-неправдами намагалася заборонити шановане українцями свято.
Пасхальні «суботники» й засідки біля храмів
– Скільки пам’ятаю, за радянської влади на Пасху завжди був як не робочий день, то «суботник» або якісь роботи з благоустрою, – згадує 77-річна рівнянка Зінаїда Краснова. – Обов’язково всіх виганяли на якісь роботи. А коли Пасха випадала на перше травня, то всі під розписку мали бути на демонстрації. До тих, хто намагався «відпроситися» під якимось приводом, ставилися підозріло. У 1955 році (тоді школярка-третьокласниця) була висміяна в шкільній стінгазеті за те, що ходила з бабусею вербу святити. Я тоді довго плакала вдома. Пам’ятаю, мама і бабуся заспокоювали: «Не плач, дитино, ти все правильно зробила». Тепер розумію, які то були дурні заборони.
А ще пані Зінаїда пригадала анекдотичний випадок зі своїм однокласником Степаном.
– Були ми в третьому чи четвертому класі, не пам’ятаю точно. На другий день після свята Степан на перерві витяг крашанку і скибочку паски, які узяв на обід. Діти почали з нього сміятися і наябедничали вчительці. Що тут зчинилося! Наче то була не крашанка, а бомба! Переляканого Степана з не менш переляканою вчителькою викликали до директора. Бідного хлопця лякали виключенням з піонерів, викликали батьків, з якими провели роз’яснювальну бесіду… А вчительці погрожували звільненням. Зрештою, дали догану. Зараз про це й згадувати смішно. А тоді не дуже до сміху було.
Подібними історіями могли б поділитися чимало рівнян старшого віку. Адже напередодні Великодня для всіх партпрацівників і педагогів наставала ідеологічна «мобілізація». Рівняни пам’ятають, як у 1960-1970-і роки на Великдень та інші релігійні свята партійні й комсомольські активісти, викладачі шкіл і вишів влаштовували справжнісінькі засідки біля храмів, де буквально виловлювали молодь і дітей, які прийшли з батьками на богослужіння. Тоді в Рівному було два діючих храми – Успенська церква (у народі – Шевченківська) та Святого Стефана. Свято-Воскресенський собор закрили в 1963 році. Тих, хто попався, потім усіляко соромили на комсомольських і трудових зборах, піонерських лінійках. Бувало, виключали з партії й комсомолу, знімали піонерський галстук. Та рівняни все одно ішли святити паску. Сміливіше почувалися ті, в кого в сім’ї не було партійних.
З власного досвіду пригадую, як ми, старшокласники, у середині 1970-х ходили у ніч на Великдень до церкви, хоча вчителі напередодні застерігали від цього. Щоправда, йшли туди не так з релігійних переконань (радянська школа таки давалася взнаки), як «потусуватись», отримати порцію адреналіну, втікаючи від вчителів і дружинників-комсомольців, щоб потім похизуватися своїми пригодами у колі рівненської молоді.
Мій Великдень у селі
Рівняни, котрі мали рідню у селах, воліли на Великдень виїздити саме туди. Чи то сільська комуністична влада була більш поблажливою до релігійних потреб громадян, а чи просто мусила закривати на все очі, зважаючи на реалії.
Один зі спогадів мого раннього дитинства – це була середина 1960-х – як ми з батьками святили паску в селі. Батьки моєї мами мешкали в селі Шубків, що неподалік Рівного. Село відоме своїми українськими патріотичними традиціями. Старовинна Шубківська церква Святого Миколая упродовж всієї своєї історії завжди була відкрита для прихожан.
Я тоді не дуже розуміла, що то воно за свято Пасха. Пов’язувала його насамперед зі смачною випічкою та цікавим звичаєм битися красиво розмальованими яйцями. Мама завжди пекла паски, але бабусині, сільські, були якісь особливі. І, здавалося, смакували більше. Надто коли доводилося бачити, як бабуся місила тісто у великих дерев’яних ночвах. А потім воно підходило під рушником, розповсюджуючи неймовірні пахощі. Годі було дочекатися, щоб вже нарешті куштувати. А ще бабуся і мама робили просто неймовірні крашанки і писанки. Так вимальовували кожне яєчко, що вони аж очі вбирали. Шкода було їсти.
Приїхавши до Шубкова, ми ставали автівкою у сільській вуличці навпроти церкви, де вже було чимало інших машин. Я з батьком залишалась у авті, а мама з бабусею ішли в церкву. Пам’ятаю, дуже хотілося спати, бо ж було це завжди вночі. Аж нарешті, коли підходив час освячення пасок, мама приходила за нами, і ми рушали до церковного подвір’я. Я завжди просила хоч трошки понести того красивого кошичка, в якому стільки всякої смакоти… Хоч і не розуміла через малі роки суті усього того таїнства, що відбувалося, все одно проймалася навколишньою урочистістю, якої додавали тріпочучі на вітрі вогники свічечок, звуки церковних дзвонів та співи. Згодом, будучи вже підлітком, я зрозуміла, чому ми завше їхали на Пасху в село. Мама працювала в навчальному закладі.
Кекс «Весняний» і комуністи-неатеїсти
У 1980-і роки боротьба з релігійними «пережитками» дедалі більше перетворювалась на профанацію. Педагоги та партінструктори все ще продовжували бесіди про шкідливість релігії, все ще ходили в засідки до храмів, але вже нікого там не ловили. Просто відстоювали службу і вранці «христосались», як усі. А містом часто точилися чутки про педагогів, які просто під церквою примудрялися так «розговітися», що ледве ноги волочили додому. Подвійна мораль партноменклатурників ставала все більш очевидною. Вони вже й паски пекли, і дітей хрестили, купуючи їм золоті хрестики. Просто не афішували цього.
Паски в ті роки в рівненських гастрономах не продавалися. Але з часом незадовго до Великодня в магазинах почав з’являтися кекс «Весняний», який багатьом містянам заміняв паску. Його й несли на освячення. Коли в 1989 році найбільшу православну святиню Рівного – Свято-Воскресенський собор – повернули релігійній громаді й відновили богослужіння, то рівняни вже відкрито відзначали там усі релігійні свята. А Різдво і Великдень, наче реабілітовані політв’язні, повернулися в український державний календар у 1991 році.
Світлана КАЛЬКО