У ці травневі дні ми традиційно читаємо фронтові спогади і дивимось воєнні фільми. Чим далі від війни, тим більше про неї неправди і міфів. Головне, що зі знанням справи про неї розказують ті, хто не бачив і не знає, яка вона була і як на ній було. Мине ще кілька років, і мало залишиться вже й тих, хто зможе сказати: «Я це чув від того, хто це бачив на власні очі»…
Хочу розказати тут про почуте від моєї приятельки Світлани Григорівни Павленко (на фото). Про те, як у перший день життя вона двічі побувала під бомбами.
Про цей день Світлана Григорівна знає, звичайно, тільки зі спогадів мами, бо хто з нас пам’ятає свій перший день чи навіть рік?
Це був п’ятий день війни. Одесу, де жила її мама, Олена Опанасівна (а тато, Григорій Гордійович, на той час був у Ленінграді, де вчився у військовій академії), посилено бомбили. Люди втікали з міста, хто куди. Тому в пологовому будинку, куди потрапила Олена, в якої від цих потрясінь почалися передчасні пологи, лікарів не було. Недоношену семимісячну дівчинку, котру потім назвали Світланою, прийняла у породіллі санітарка. На шматку відірваних від стіни шпалер вона задокументувала цю подію. Вказала зріст – 47 сантиметрів, вагу – 1950 грамів, день та годину народження. Той шматок вицвілої шпалери, свій перший документ, Світлана Григорівна зберігає й досі.
Мама відлежалася трохи, загорнула немовля в лікарняне простирадло і кинулась у той вир загальної паніки, що панувала у місті. В порту люди брали в осаду кораблі. Трап останнього з них підняли в Олени просто перед носом. У неї не вистачило буквально хвилини, щоб потрапити на борт. А ще через декілька хвилин у неї на очах те судно розбомбили. Так доля вперше помилувала новонароджену дівчинку.
А другий раз трапився кількома годинами пізніше. Мама з немовлям добралась із порту до залізничного вокзалу, і там їй вдалося втиснутися в якийсь поїзд. Він від’їхав зовсім недалеко від Одеси, коли на нього посипалися бомби. Люди розбігалися від поїзда по навколишніх полях, як ті мурахи. У паніці Олена Опанасівна бігла по кукурудзяному полю, доки не почула тишу. Опам’ятавшись, вона збагнула, що тримає під рукою одне лише простирадло, а дитини в ньому нема. Як на те, семимісячне немовля не подавало голосу. Блукаючи полем у пошуках дитини, мама знайшла її, безголосу, аж під вечір. Це була друга усмішка долі.
Потім ця доля закинула їх із мамою до Сталінграда, де в закутку величезної палати військового госпіталю, відгородженому простирадлом, маму полікували, а дитину підгодували молоком.
Людмила МОШНЯГА
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»