Літературна студія ім. Миколи Максися Рівненського державного педінституту сформувалась на базі літературно-творчого гуртка, до якого згодом долучився ще й науково-літературний.
А, до речі, перша згадка про літературно-творчий гурток під керівництвом Миколи Олександровича Кузьменка датується 1956 роком.
Відтак існують припущення, що гурток був сформований саме у 1956 році. Це підтверджують і пізніші публікації: в характеристиці на старшого викладача Кузьменка Миколу Олександровича від 9 травня 1960 року знаходимо: «Свыше 3 лет руководит литературно-творческим кружком». А в 1972 році гурток переріс у студію, яка була названа іменем Миколи Максися. Гуртківці випускали машинописні альманахи «Горинь». У «Літературно-краєзнавчій енциклопедії Рівненщини» Іван Пащук фіксує існування трьох таких альманахів. Це підтверджує і пізніша публікація Миколи Кузьменка в газеті «Зміна» (1969 рік, 6 грудня), в якій автор згадує про «щорічні машинописні альманахи». Щоправда, в обласному архіві міста Рівне нам вдалося відшукати лише другий випуск, що датується 1967 роком і присвячений 50-річчю Великого Жовтня. Всього в альманаху вміщено 54 вірші, з яких 31 написані російською мовою, 23 – українською, а також 5 прозових творів. Упорядником альманаху був Микола Олександрович Кузьменко. Членами редколегії – Степан Пальчевський, Євген Шморгун, Людмила Хохич, В’ячеслав Сухачов. Третій випуск «Горині», ймовірно, вийшов наступного, 1968-го, року.
До 1973 року керівником студії був старший викладач української літератури Микола Олександрович Кузьменко – український поет, педагог, фольклорист, який народився 1 грудня 1921 року в селі Дмитрівка Бердичівського району Запорізької області в селянській родині.
В інституті, в якому працював з 1 вересня 1950 року, на стаціонарі та заочному відділенні він читав профільні курси «Вступ до літературознавства», «Теорія літератури», «Історія української літератури ІХ-XVIII ст.», «Українська народна поетична творчість». 21 грудня 1972 року захистив дисертацію «Творчість Л. І. Боровиковського та український романтизм 20-40-х років ХІХ століття». Микола Олександрович Кузьменко був керівником обласного літературного об’єднання, яке виховало чимало письменників.
У 70-ті роки, коли почалося масове цькування всього свідомого, самобутнього, талановитого, ректором педінституту призначили секретаря обкому компартії.
У вузі розпочалося полювання на «інакомислячих». Знайшли привід для цькування і М. Кузьменка.
Коли в 1973 році доцент Житомирського педагогічного інституту С. Пінчук (згодом відомий письменник, український критик, літературознавець, перекладач) захистив у Львівському університеті ім. І. Франка докторську дисертацію на тему «Слово о полку Ігоревім» та українська література XIX-XX ст.», тодішній секретар ЦК КПУ з ідеології Маланчук назвав дисертацію націоналістичною. Тоді розпочалася гучна «справа». І до неї несподівано долучили ім’я М. Кузьменка, який був одним із небагатьох, хто дав позитивний відгук на дисертацію.
Володимир Ящук у відкритій багатомовній мережевій енциклопедії зазначає з цього приводу таке: «Не витримавши несправедливих і злих нападок, вразливий і беззахисний М. Кузьменко покінчив з життям 15 жовтня 1973 року. Ректорат і партком педінституту заборонили студентам та викладачам брати участь у похороні. Однак ті, хто глибоко шанував Миколу Олександровича, хто бачив у ньому свого Вчителя і Друга, таки провели його в останню дорогу».
Колишні літстудійці тепло відгукуються про свого наставника. Зокрема, Василь Бойчук згадує:
«Він – Людина з великої літери /…/. Завдяки Кузьменку багато вийшло толкових літераторів, хоча б на рівні Рівненської області: Євген Шморгун, Ярослав Мічуда, Іван Пащук, Борис Боровець (редактор Березнівської районної газети), Володимир Шанюк, Петро Цецик, Берези Микола і Юрій, Пшеничні Любов і Микола. Як на одного викладача – і це багато. Вивів у люди, наполегливо оберігав студентів від зайвої критики у ті часи. Випускників залюбки брали на роботу в обласну газету. Хороший закладав фундамент».
У спогадах Петра Цецика про Миколу Олександровича знаходимо таке: «Микола Кузьменко не рахувався з часом, намагався кожну іскринку роздмухати, підтримати. І в цьому його заслуга. Це була виняткова людина, фанатично закохана в літературу. Якщо член студії публікував вірші, то він радів більше, ніж тоді, коли публікував свої».
Не є винятком і Василь Лящук, який теж залишив свої спогади про керівника студії: «Він був майже геніальною людиною, знав напам’ять Франка, Шевченка. Під час занять декламував Лесю Українку, Ліну Костенко, дуже полюбляв інтимну лірику інших поетів».
Микола Береза також із захопленням згадував свого наставника:
«Взагалі мені, та й не лише мені, а й моїм одногрупникам, які по-справжньому зацікавилися художнім словом, дуже пощастило, що в інституті працювала така людина, як Микола Кузьменко. Окрім того, що він був фахівцем, сучасною мовою кажучи „класним”, він ще й був безмежно закоханий у художнє слово, сам писав вірші».
Свої поетичні твори Микола Олександрович Кузьменко друкував у періодиці. Найчастіше це були газети «Зміна» та «Червоний прапор», а також літературні альманахи. Наприклад, «Літературна Ровенщина» (1957), де були опубліковані його два вірші «Берізка» та «Іде весна», або ж колективний збірник «Яблуневий цвіт» (1961). Крім цього, Микола Кузьменко є лауреатом премії ім. М. Максися ,1968 р.
Найчастіше друкувалися твори радянської тематики. Ці поезії на даний час втратили свою актуальність. Але про них не можна не згадати, адже це частина творчості Миколи Кузьменка. Осторонь стоїть вірш «Роздуми», в якому, на перший погляд, порушується тривіальна тема праці. Але у цій поезії наявний глибокий філософізм:
Готове любити –
Це дуже просто.
А треба творити
Й творіння любити
В процесі росту.
В праці – сила людського роду
Його життєвої радості.
Треба рослину любити не з плоду,
А з ніжної парості.
Проте автор цікавий нам своєю інтимною та пейзажною лірикою. Ліричний герой постає перед нами романтиком з чутливою душею. В своїй любові до Коханої він любить весь світ. Поезії сповнені радості. Навіть якщо і присутній сум, то він не переважає – вірші все одно мають віталістичні настрої:
Берізка
Ми колись зустрічалися там,
Де берізка розкинула віти,
А тепер тільки можем в листах
Посилать поцілунки й привіти.
При розлуці дорожче за все
Так знайомо написане слово.
Воно радість у серце несе
І надію – зустрінемось знову.
Якщо розглядати пейзажну лірику, то варто відзначити, що улюблена пора року автора – весна, яка символізує пробудження, оновлення, початок нового життя. Цій темі присвячений цикл віршів, що має назву «Весна-краса».
На слова Миколи Кузьменка композиторами було написано чимало популярних у 60-ті роки пісень. Він слугував незаперечним авторитетом для майстрів слова, фольклористів, театрознавців, журналістів. Окрім цього М. Кузьменко – автор численних статей в обласній і всеукраїнській пресі на теми фольклористики. Його творчість ще й досі потребує ґрунтовного дослідження.
Після трагічної смерті Миколи Кузьменка студію очолював І. І. Шанюк. Згодом його змінив старший викладач кафедри української літератури Й. М. Голомбйовський. Окрім керівників-викладачів, студійці обирали ще й студентського керівника – старосту. В різні роки такі обов’язки виконували Євген Шморгун, Микола Пшеничний та інші.
Студія припинила свою роботу після смерті останнього керівника Йосипа Голомбйовського наприкінці 90-х років.
Варто відзначити, що всі вони тепло відгукувалися про таку високопрофесійну школу. Так, наведемо висловлювання Петра Олександровича Цецика: «Як тепер оцінюю ту роботу, що велася в літературній студії, то розумію, що була вона дуже фаховою. Микола Олександрович Кузьменко зумів організувати роботу і зацікавити /…/. Та студія була дуже великою школою. Мова йшла не тільки про те, щоб писати самому. Перебування у студії – хороший стимул для навчання».
У спогадах Бориса Боровця знаходимо таке: «То була гарна традиція, яка існувала до нас, при нас і, наскільки знаю, після нас, допоки й діяла студія (на жаль, уже кілька десятиліть про неї нічого не чути). Старші йшли на вчительські чи інші якісь хліби, їх заступали молодші. А відчуття, сказати б, студійного братства залишалося. Живе воно у кожного з нас і донині. Хтось став знаним літератором, інший здобув солідні наукові звання, а ще інший, навчаючи дітей десь у глибинці, про своє колишнє віршописання згадує хіба лише вряди-годи з легким смутком. Але при нечастих наших теперішніх зустрічах охоплює таке відчуття, наче побачився з близькою людиною».
Любов Пшенична завдячує літературній студії у становленні свого літературного таланту: «Ця літературна студія – одне з дивовижних явищ в тодішньому педінституті, та хвиля, що зібрала, згуртувала обдарованих студентів довкола себе і допомогла кожному самоствердитись. Це було дуже важливо».
Про літературну студію дізнаємося не лише із публікацій у місцевій та республіканській пресі, а й з художніх творів безпосередніх учасників літстудії. Так, у 2008 році побачила світ повість Любові Пшеничної у книзі з однойменною назвою «Коли зацвітуть лілеї». Авторка зізнається – це повість про її студентські роки, проведені у РДПІ. Про це неважко здогадатися, адже у повісті справді відображені реальні події того часу: виступи з літстудійцями у містечках Рівненщини, трагічна смерть керівника і наставника, переслідування.
Дмитро КРАВЕЦЬ, доцент кафедри української літератури РДГУ