Ці люди мешкали в Бучі під Києвом, тепер – місті-герої. Їхні сім’ї нині перебувають на Рівненщині, у Квасилові.
Всього тут близько 200 біженців. «Потрапили із пекла у рай!» – зі сльозами на очах каже пані Віра, яка працювала в Бучі у коледжі. До того ж вона щиро зворушена тими, хто піклується тут про її родину і всіх інших. А ще – добрими словами згадує адміністрацію Квасилівського професійного ліцею (де оселилися в гуртожитку) і колектив ресторації «Будьмо» (в якому харчуються). Та варто зазначити, що до цієї благородної справи допомогти постраждалим від війни долучилися й усі небайдужі квасилівці.
Розуміючи, як важко довелося їм просто дістатися до Рівного, відганяєш навіть думки про пережитий жах. Адже людська психіка не програмована на сприйняття суворої реальності війни.
Війна увірвалася в життя українських міст забороненими касетними та вакуумними бомбами, ракетами, «градами», безперервними артилерійськими обстрілами… А потім у Бучі центральною вулицею поїхали рашистські танки, знищуючи все на своєму шляху.
Валерій, 1963 р. н., підприємець. 5 березня з окупованої Бучі своїм пікапом вивіз спочатку родини доньки і сина, а затим дружину і тещу. Буквально вискочили, розповідає, під шквальним перехресним вогнем. Машину посікло осколками, доводилося нахилялися чим нижче, аби вберегтися від куль та осколків. Навколо десятки трупів – і ворожих, і містян. Дорога страшна, розбита, кривава, стан шоковий… Часто-густо люди не знали, куди їдуть, де, та що на них чекає…
В Лісовій Бучі у чоловіка був ресторан, який, розказує, належав трьом родинам. У ньому розмістився штаб орків. Кілька днів тому дізнався, що його знищили наші військові. Накрили вогнем це місце… Все згоріло разом із рашистами. Звісно, зітхає, шкода ресторану, але радує, що не просто так згорів, не дарма. Забрав із собою у пекло чимало ворогів.
Запитую, які ж відчуття були спершу, коли почали бомбити. Чоловік розповідає, що вірити у війну не хотілося, хоча вже руйнувалися будинки і горіли у дворах легкові авто. Якщо чесно, зізнається, поставилися несерйозно… Потім охопив розпач, страх, подив… Чому? Коли ж за кілька днів обстріли не вщухли, а вибухові хвилі змітали все на своєму шляху, люди подалися до бомбосховищ. А ми – в школу за числом чотири. Бути там довелося кілька днів. Люди психологічно підтримували один одного, ділилися всім, що було: їжею, одягом, різними необхідними речами. Маленькі діти з батьками, коти й собаки з господарями… усі разом. Холодно, темно… Почали хворіти.
А спочатку, як відомо, бомбили Гостомельський аеропорт. Бучани сподівалися, що їх не зачепить… Та й наші військові стріляли по ворогу достатньо сильно, нищили їхні танкові колони постійно. Часто-густо ворожі танки розверталися і їхали назад, хоча й поверталися через трохи. Важка техніка рухалася в основному вулицею Університетською. Найжахливіше було тоді, коли працювали системи залпового вогню. Снаряди летіли на Бородянку просто над нашими головами з відповідним неймовірно диким ревом. А за хвилину – вибух за вибухом…
Віра, 1954 р. н., бухгалтер. Жили, як у сні. Не могли зрозуміти, що діється. Мій будинок неподалік коледжу. Перші три дні бігала (то присяду, то пригнуся) додому, варила їсти і носила нашим працівникам. Гадали, що цей жах буде лише кілька днів. Та на четвертий – через обстріли та вибухи – додому потрапити не змогла. Усі ми перейшли у підвал гуртожитка. Вночі мороз. Ні тепла, ні світла, ні води…
Була ще спроба сховатися у льосі будинку сватів в Ірпені, куди мене з чоловіком завезли діти. Сидимо в погребі п’ятеро і собака, розповідає Віра, а зверху – вогонь, земля двигтить. Чуємо, стіни валяться, на голову сиплеться… Кажу: «Загинемо усі тут, виходьмо!» Вийшли, а вогонь вище сосон, нічого не видно, дим, гар, жах… Над погребом, де ми сиділи, дерев’яний сарайчик горить. Собака зірвався і побіг світ за очі. Кота забрали сюди з собою. Неподалік один за одним вибухають гаражі, горять машини. По соснах біжить суцільний вогонь… Добре, що вітру тоді не було. Вирішили тікати далі. Валерій довіз нас до Романівки. Міст розбитий, іти по дошках страшно, усе ходором ходить, внизу вода. Було, й падали люди у льодяну воду. Ловили їх там і діставали бійці тероборони і волонтери. Хтось навіть переповзав… Інвалідів переносили.
А тут рай!.. Телефоную знайомій у Львів, яка туди потрапила. Кажу: «Давай сюди, у Квасилів». А вона плаче: «Лежу, не піднімусь, спину схопило». Ще старіші люди навідріз відмовлялися кидати навіть палаючі домівки: «Помру вдома! Жити все одно не хочеться, земля горить!» Хто хоч раз вийде з підвалу і потрапить на очі окупантам – ставлять під стіну. А далі – кому пощастить… З нами сюди приїхав Анатолій, так його рашисти разом з іншими ставили «живим щитом» перед танками. Потім усіх розстріляли. Він упав і вижив. Але тримається від нас окремо, у розмови не втручається. Видно, ще не пережив усього того… А приїхали ми сюди лише з документами. Людям вашим дякуємо. А ще думаю, що це і є страшний сон. А коли повернемося додому, там буде так, як до війни. Молимося. Просимо Бога, аби поставив той щит міцний над Україною, який так необхідний для усіх нас.
Отож, додає п. Валерій, міст через річку Ірпінь зруйнували на другий день війни, аби завадити ворогові просуватися вперед. Біженці, як відомо, переправлялися хиткою кладкою, європіддонами. У Романівці побачили багато волонтерів, які допомагали інвалідам, візочникам. Деяких буквально на руках переносили через ріку. А ще – репортери, навіть іноземні, усе фіксували. Там, здається, один і загинув. А на об’їзних уже був ворог. Ми поїхали автобусами з того берега у бік академмістечка, на вулицю Голосіївську, де в церкві нас прихистили віруючі. Поставилися до нас, як до рідних. А звідти вже на Рівне, потім у Квасилів.
Інша родина. Розповідає п. Лідія,1962 р. н., медсестра, та її донька Олена, 1986 р. н., вчителька. Приїхали до Квасилова також із Бучі Лісової з 12-літньою Вікою. 24 лютого побачили, що Гостомельський аеродром весь у хмарах вогню і диму. На другий день заїхали в центр два ворожих танки. Бомбили. У підвалі сиділи два тижні, адже вийти на вулицю було неможливо – суцільний вогонь… До укриття далеко. У багатоповерхівках одразу ж не стало опалення, за кілька днів – ні світла, ні води, ні газу. Воду носили під обстрілами з криниці п’ять днів перед носом в окупантів, які стояли з автоматами біля магазину «Новус». У дворах люди розкладали вогнища і якось грілися, щось варили…
Тут же і наші з тероборони, розказує п. Лідія, билися з рашистами. А до того, як ворог зайшов у місто, бучанам дозволили з «Новусу» розібрати усі продукти. Телефони не працювали, зв’язок навіть з рідними був розірваний. Наші військові відійшли ближче до Києва, хоча ворога бити не припиняли. Трагедія у нас там була всюди. Рашисти вбивали людей, де бачили. Розстріляли машину наших кумів. Кумові відірвало кисть руки, а кумі прострелили ноги… У лікарні, слава Богу, їх врятували. А ще вбили сина наших знайомих, він носив їжу матері. Біля самої хвіртки. Батько поховав сина на городі вночі. А ще цілили в людей, яких бачили на балконах, як в живі мішені. А в Гостомелі рашисти спалили ферму разом із живими кіньми…
Мало не вмерла, ділиться п. Олена, коли з донькою йшли до мами в центр мимо блокпосту окупантів. Знала, що коли люди мали намір пройти закоулками, їх просто вбивали. Тож ідемо прямо, а я стараюся закрити собою дитину. Вони ж – туди-сюди мимо на танку. Не знаю, як ми пройшли… Бог врятував! А навкруг – розбите все, згоріле, чорне… трупи. Ніхто нікого не ховає.
Дев’ятого березня планувалася евакуація. Черга була дуже довгою. Стояли цілий день, але не виїхали. А в перші дні війни виїжджали ті, хто мав легкові машини, проте зі своїми родинами. Чужих, навіть з дітьми, до себе не брали навіть тоді, коли були вільні місця. Потім вже хтось-таки почав керувати, зупиняти такі машини і підсаджувати інших. Сирен не було, лише вибухи. У день – одна година тиші. І то добре. Горіло все. Ні пожежних, ні «швидких»… Будинок мами зачепило, горить, уламки летять врізнобіч. Високі дерева, ліс – у полум’ї. А воно аж до неба, вище неба!
І вже 10 березня самі люди, близько 300 чоловік, вирішили колоною йти до Романівки, за 10 кілометрів: жінки з дітьми, старші на візках. Кого вели, кого несли… Страшно. Одна думка: виживемо чи ні? Інформації ніякої. Дійшли до Ірпеня. Стали. Ворожі БТРи їздять по колу, але не чіпають. Пройшли. Минуло. Здаля побачили блокпост з червоно-чорним прапором УПА і нарешті видихнули: свої, наші! На той час Ірпінь уже був окупований на 30 відсотків. Волонтери допомогли виїхати на авто багатьом мешканцям. Один лише молодий хлопець Рома вивіз 150 людей! Після переправи через річку Ірпінь за допомогою волонтерів ми і потрапили до Голосіївської церкви, затим – сюди, у Квасилів. Ще й зараз серце холоне від побаченого і пережитого…
Розмовляла Анна ЛИМИЧ
Фото з інтернету