Позивний – «Ромашка», улюблені квіти – ромашки, усмішкою Бог обдарував сонячною, як погляд польових квітів… І так було з дитинства. Народжений, щоб нестримно насолоджуватися життям, пити його ковтками спраглими, віддавати усього себе кожному дню – до останнього подиху.
Роман Семенюк народився 4 травня 1984 року в Рівному у сім’ї робітників. Ріс слухняною, спокійною, однак комунікабельною дитиною. У нього було все: садок, школа (Рівненська ЗОШ №25, вчився «хорошистом»), дружба з дівчатками та хлопцями, випускний, здобуття освіти в Рівненському кооперативному економіко-правовому фаховому коледжі (спеціальність – товарознавство і комерційна діяльність у митній справі). Завжди відстоював справедливість та чесність, любив багато читати, ліпити з пластиліну цілі казкові історії про байкерів, принцес у кареті, малювати (в армії випускав газету «Урядовий зв’язок»). Влітку у селі тішився природою, птахами, квітами, комахами, домашніми тваринами (дуже вже мріяв про собаку та чорну вишиванку), допомагав матері в усьому, з бабцею любив поговорити про війну.
Потім була строкова служба в Українській армії (військовий урядовий зв’язок), робота на Рівненській кондитерській фабриці «Украса», на складі оптової торгівлі САВ сервіс «Карпати». Був і на Майдані в Києві, і в АТО (з березня по листопад 2015 року в зоні бойових дій).
Коли збирався в АТО, старший брат Сергій оформив на себе кредит у банку, щоб придбати для молодшого все необхідне для фронту: одяг, взуття…
Матір, Ольга Володимирівна, просила Романа оформити опікунство над нею, адже мала на той час за плечима вже 64 роки, але він не погодився. «Мамо, без варіантів. Я складав присягу. Вас дуже люблю, але хто піде воювати? Дід, якому 96 років?»
Не дозволив батькам проводжати його до військкомату, щоб не бачити материнських сліз. У Старичах на Львівщині пройшов навчання. Опанував стрільбу із зенітно-ракетного комплексу «ОСА». Через трохи часу потрапив під Бахмут (Донецька область), де велися бої. Разом із побратимами захищали населені пункти Хрещувате, Покровське, Зайцеве, Попасну. Потім постійним місцем його дислокації стало Каховське водосховище у Херсонській області. Там він перебував до мобілізації. Воював на території Донецької та Луганської областей. Військова професія Романа – командир відділення перевіряльно-пускового та електросилового обладнання зенітних ракет. Військова частина – А-1964, 8-ма ЗРК батарея, 3-й зенітно-ракетний дивізіон.
Роман кохав красиву дівчину Наталю, яка стала його нареченою (вони навіть готувалися до весілля). Але одружитися не судилося. Бо в один момент, окрім земного плину, життя набуло вічного… Наталя так і не вийшла заміж.
…Чоловік повернувся додому 26 квітня 2016 року – перед Великоднем у званні молодшого сержанта. Важко було жити з тягарем, який поклала на його плечі війна. Все тримав у душі. Поговорити не мав з ким. Тілом він був у Рівному, а подумки ще воював. Уночі не спав, ото лише вдень подрімає якусь годину-дві, та й увесь сон.
Йде, було, з матір’ю на базар і під ноги постійно дивиться. Пані Ольга запитує: «Що ти там шукаєш?» Відповідає: «Пильную, щоб на розтяжку не натрапити».
Через місяць після демобілізації поїхав лікуватися у Рівненський госпіталь ветеранів війни, що в Клевані, у неврологічне відділення. На той час багато плавав у басейні. Це йому допомогло. Він став видужувати. Планував через два місяці повернутися на реабілітацію знову. Однак Романові в один із днів стало зле. Запекло в грудях. Викликали швидку, завезли в обласну лікарню. Через тиждень лікування його не стало. Не стало тут, на землі. А на небі побільшало в українському війську ще на одного ангела-захисника.
10 листопада 2016 року перестало битися серце великого українця, яке все життя боліло за долю своєї Вітчизни.
Романові виповнилося 32 роки, коли лікарі діагностували причину смерті – гостра серцева недостатність. У витязі з протоколу засідання Військово-лікарської комісії Західного регіону зазначено: «Причина смерті пов’язана із захистом батьківщини».
Цитата з твору, який написав Роман у 3-му класі: «Найбільше я люблю у своїх батьках чесність. У мене є товариш в класі – Кубай Григорій. Я ціную в ньому справедливість. За допомогою і порадою я звертаюся до Журомського Романа, тому що він мій найкращий друг. Я люблю читати фантастику, тому що там є багато надзвичайних пригод. Маю мрію, щоб люди були щасливими і не знали горя».
Матір – Ольга Володимирівна, поховала молодшого сина Романа в листопаді 2016 року. Через 50 днів поховала старшого сина Сергія (теж був військовим), потім – батька. Усі троє спочивають з миром на цвинтарі с. Волосківці, що на Острожчині. Поруч із могилою бабусі Варвари. Через кілька місяців у п. Ольги діагностують рак. Лягала на операцію без бажання жити. Для чого і для кого?
Після смерті синів матір три роки практично ні з ким не спілкувалася. Згодом почала виходити до людей. Познайомилася з мамами з родин загиблих, відвідувала заняття з арттерапії в Будинку ветеранів, які організовувала Вікторія Шинкаренко. Це її відволікало від болю. Почала спілкуватися з психологом Ольгою Галицькою, з Ольгою Теренчук малювала та забувалася.
«Народжується дитина, а дату переходу у вічність вже має. Щастя – це коли матір проживає першу дату, і несамовите горе – коли другу», – каже Ольга Володимирівна. Її ж Роман часто повторював: «Чорта з два. Не діждуться». Згодні, можна убити тіло, але не українську душу.
Олена МЕДВЕДЄВА