Останній дзвоник – це про мрії та вдячність. А для дорослих – спогади, які «накривають» тебе. Чим? Мелодії вже не твої. Навіть квіти інші, модні. А в тебе були із маминого квітника. І дощу золотого в тебе не було. Але все одно ти ніби сідаєш у машину часу – і несешся в роки, де все твоє життя ще попереду, де рій мрій (оце те, що спільне), де всі живі, де слово «війна» лише в книжках.
А сьогодні ти стоїш на святі Останнього дзвоника у Рівненському ліцеї №1 і ревеш… Бо не всі українські діти мають таке свято. Бо на стінах ліцею портрети тих, кому навіки 19-39. Бо піднімати Державний прапор ідуть батьки, які приїхали до своїх дітей на свято Останнього дзвоника із передової. Бо зі своїми учнями ти не старієш, а просто стаєш більш сентиментальною. І коли підходять випускники минулого року й дякують за твої уроки, ти розумієш, що ото і є вчительське щастя. А сльози? То від яскравого сонця, яке нарешті з’явилося в травневому небі.
Спеціально для наших дітей, до їхнього свята розігнало дощові хмари, бо за 11 років і так багато випало всього на дитячі голови. До речі, цьогорічні випускники пішли в перший клас у 2014-му, коли почалася війна. Останні 5 років теж були не сонячними, останні три – роками швидкого дорослішання.
На володарів номінацій, які отримав кожен випускник/випускниця, – від «Золотого серця» до «Комп’ютерного генія» – посипався золотий дощ. О, на нього можна «списати» всі сльози – і дитячі, і вчительські. Звичка – то глибока річ…
І не все так погано в нашому освітянському домі. Він як Усесвіт: треба різних дітей/учителів, треба всякі події пережити, треба щось берегти, а щось змінювати. Але незмінною залишається людська любов. Тут вона живе в різних проявах. Просто умій побачити, почути, поділитися… І дай Боже, щоб у кожної «зірки майбутнього» була щаслива доля під мирним українським небом!
Мирослава ЖОВТАН
Читайте також: Замість болю — нові можливості: як на Рівненщині лікують тіло і навчають майбутньому