За вікном машини близько тридцяти градусів тепла, в машині – трохи прохолодніше, коли з вікна продуває. Одноманітна траса і спека заколихують, навіваючи дрімоту. Ще годину їзди і я вдома…
Одинока жіноча постать попереду якось мляво «проголосувала». Вочевидь, не сподіваючись на вдачу. Зупиняю машину, запрошую в салон, радий, що буде хоч з ким словом перекинутися, перебити прагнення подрімати.
Нам кілометрів двадцять разом по дорозі. Спочатку жінка стомлено мовчала. Спека і її втомила. А потім потроху розговорилася. Розповіла, що село її зовсім мале, всього хат на шістдесят буде. Тримають господарку, мають городи. Жити можна.
А роботи ні вона не лінувалася, ні її чоловік. Працював на фермі у приватника їздовим, не пив, її шанував. Обоє молоді, і здавалося, що все життя попереду таке прекрасно-веселкове.
- Під час карантину жителі Рівненщини одружуються частіше ніж розлучаються
- МОЗ дозволило “швидким” виїжджати за межі областей
Біда прийшла з того боку, з якого і не чекали. Прибіг він тижнів три тому з роботи якийсь збуджений, впав на ліжко, нічого не каже. Вона до нього підійшла, щось питає – не відповідає. Вже надумала образитися, аж придивляється, а він непритомний.
Виявляється, підвода його чогось там розпалася на частини і чоловік, падаючи з неї, головою вдарився об землю. Та так, що аж череп тріснув. Він, бідолаха, ще згарячу сам додому прибіг, а там вже свідомість втратив.
Лікувати забрали в обласну лікарню. Ось вже третій тиждень мотається вона до нього, і сподіваючись і не сподіваючись, що в живих застане. Всі гроші вже вивозила з дому, отак попутками частенько і добирається. В господарстві, правда, задокументували цю подію як виробничу травму. Отож з’явилася надія хоч на пенсію, якщо підніметься.
І чи підніметься чоловік на ноги? Було ліву сторону відняло – відпустило, тепер праву… Говорити почав погано, а тіла, каже, не відчуває. Сподіваються, що молодість візьме верх і біда відступить…
– Нелегко тобі буде з ним, – кажу так обережно, щоб не образити чим…
– Я знаю, – відповідає,– мені лікарі вже казали. Але я готова на все, аби швидше додому забрати. Вдома і стіни допомагають. А я все зроблю, щоб його на ноги поставити. А не поставлю… Він же нікому, крім мене, такий не потрібний, навіть матері своїй… А я витримаю, я впораюся… Мені ось тут зупиніться…
Жінка вийшла з машини, впустивши замість себе спеку літнього дня, і пішла своєю дорогою. Понесла до своєї хати надію, що поправиться її чоловік. Адже молодий ще…
А дорога до її села, розпечена червневим сонцем, здається, аж парувала, розчинивши в собі одиноку жіночу постать. Вона в’юнилася все далі і далі від головного путівця, звужуючись і стаючи все тоншою. Як і ота її жіноча надія…
Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе наш Telegram