В українському літературознавстві давно утвердилася думка, що в Уласа Самчука було три, так би мовити, «музи», яких він любив, – дві дружини: Марія Зоц (перша), Тетяна Прахова (друга) й поетеса Олена Теліга – з останньою біографи не приписують йому роман, але вважають, що й вона його надихала…
Проте справжньою сенсацією стала перша в Україні (проведена в Рівному) публічна демонстрація письменником Віктором Мазаним вивчених і сфотографованих ним в архіві Уласа Самчука 16 машинописних копій листів, які свідчать про досі невідоме кохання автора «Волині» із молодшою на 19 років за нього художницею, теж українською емігранткою, Любою Генуш.
Ця епістолярна спадщина класика української літератури зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві. На думку дослідника, до таких листів не було раніше широкого інтересу. Можливо, тому, що на папці, у якій вони складені, є трафаретний опис характеру листування: «приватного змісту про свої літературні плани». Аналогічних анотацій багато на інших теках, тому ця й не зацікавлювала науковців. Тим паче, що йшлося про листи до зовсім невідомої особи. Та й, можливо, кількадесятилітній стереотип про три «музи» не дозволяв вести пошуки ще однієї…
«Моя хороша, моя велика і моя золота мріє!»
Пристрасні стосунки між відомим українським письменником і маляркою зав’язалися зимою 1952 року у Канаді – Улас Самчук вже чотири роки проживав у Торонто, куди прибув з Німеччини.
Із першого листа (всі вони написані у Торонто), датованого 4 лютого 1952 року, з’ясовуємо, що, очевидно, в Уласа Самчука із Любою Генуш, мешканкою Монреаля, була перед тим зустріч, після чого прийшов до нього лист, який приніс сорокасемирічному чоловікові велику втіху і наче розкрилив його (листів Люби Генуш до Уласа Самчука немає у його архіві, тому про їхній зміст можемо здогадуватися лише із відповідей прозаїка).
- Рівненські покупці можуть самостійно перевірити справжність касового чеку
- Є бажаючі очолити 4 медзаклади Рівненщини
Він всі ці дні перебував у всепоглинаючій радості (тут і далі збережено орфографію листів): «Моя хороша, моя велика і моя золота мріє! Дякую, Любонька! Дякую тій малій, тонкій ручці з тими гарними, загостреними пальчиками, що написали ті слова. Поцілуйте їх моїм іменем і скажіть кожному: дякую!»
Він закликає її бути разом:
«Дайте руку і біжім у великий світ! Назустріч, хай оманній, але все таки Великости. Щастя різне, ми з Вами приречені бути жрецями Любови».
16 червня 1956 року – день, коли письменник виповів у черговому листі свою повноту щастя – від зустрічі, яка відбулася того дня із нею.
Все раптом у їхніх стосунках набрало зрозумілості, певності, такого стану, якого він хотів. Тому прагне сказати їй ще більше ніж під час щасливого, трепетного побачення: «Я тільки вернувся з прощання з Вами, я йшов пішки, ніс у собі безодню сонця, хотілось співати, сильна Гльорія звучала в моїй душі…».
Що відбулося між ними? Що стало тим зарядом піднесеності: чи вогонь обіймів, чи поцілунків, чи?.. Розгадку шукаймо у цих словах: «Ви, Любонько, дали мені так багато і в такій чарівній, чистій формі, що було б моїм великим гріхом, щоб я не віддячився Вам…».
Після зустрічі з нею 22 жовтня 1952 року він пише:
«Я люблю, Любонько, і що мені все інше. І не лише Вас. Разом з Вами я люблю весь світ, всесвіт, ціле вічне життя. Так мені гарно і я щасливий».
Він цим листом утверджує – і для себе, і для неї – фундаментальне переконання: «Так, Любонько! Моя Ви і більше нічия…».
«Любонько, сило моя велика, трепетна ніжносте…»
Та раптом… Через місяць, не дочекавшись від неї відповіді, намагається пояснити свою нестримну пристрасть, але вже із деякою холодністю розуму, передчуваючи щось недобре… Проте вкотре освідчується в коханні: «Моя зустріч з Ва[ми] не є справою звичайної випадковости, ані наслідком легковажности. Ця зустріч – це судьба. Я Вас полюбив, більше: я Вас шаную. Більше: Ви стали для мене необхідністю. Люблю і шаную Вас, як жінку, як мис[т]ця, як людину, вичуваю Вас і вірю у Вас. Сила чуття, ніжности і разом сила мислі і логіки втілені у Вас, Ви людина не будена і не випадкова, а тому Ви для мене велика вартість».
Але… Він наважується стверджувати, що її почуття до нього не таке велике, він його піддає… сумніву: «Ви ніколи не були, [щодо] мене, рішені, Ви не могли бути рішені. Для цього існує багато дуже поважних причин. І нарешті дійшло до того, що в цьому НЕРІШЕНОМУ стані, Ви готові були стати моєю дружиною» (очевидно, в одній із розмов під час їхніх, зрозуміло, таємних зустрічей вона сказала про таке бажання або воно було висловлене нею у черговому листі – В. М.).
Він закликає, аби вона була чесною насамперед сама із собою:
«Але признаймось собі, Любонько: Ви тієї сили в собі не маєте».
Далі він торкається двох причин, які потенційно могли б вплинути на долю їхніх взаємин: «А що нас роз’єднує? Мій вік, моя зовнішність і моя одруженість. Дуже важливі причини і ними не слід легковажити. Їх можна переступити[,] лише будучи озброєними великою силою того, про що я вже сказав: любови».
Звісно, він вважав обов’язком пояснити для адресатки своє ставлення до існуючих власних шлюбних стосунків: «Я не залишу [напризволяще] моєї жінки, яку я любив і яка мене любила. Не залишу легковажно і нагло. Інакше Ви самі мене не поважали б. Я б лише відійшов від неї, як тієї, що не виповняє мене до кінця…».
«Коли б Ви знали що таке Любов…»
4 грудня 1952 року Улас Самчук відповідає на її лист – все-таки вона написала… З великого відчаю і від того, що він починає втрачати віру в неї, якось різко докоряє, а, по суті, дає їй характеристику: «Коли б Ви знали що таке Любов… Або Честь! Або Слава! Коли б Ви змогли піднятись трохи вище, ніж надпересічність…» .
Мабуть, Улас Самчук відчував, що цей життєвий його роман незабаром закінчиться, тому вирішив 25 березня 1953 року сказати про своє потаємне бажання, яке могло б здійснитися, якби їхня любов була однакової сили… А так залишається тільки жаль: «І яка шкода, що ми не можемо бодай інколи зустрічатися. Ніжність і туга моя вимагають цього, образ людини з великими бажаннями з почуттям краси і великими талантами переслідує мене вперто і я дуже і дуже часто впадаю в роспуку, що той образ не творить в моїй орбіті близчого до мене… ну, ембріону. Хотів сказати інакше, але[,] може[,] Ви зрозумієте», – написав він.
- МОН пропонує школам з 1 дзвоником покреативити
- Майстриня з Рівного створила арт-бук поезій молодої поетеси з Херсону
Судячи із його листа до неї у грудні цього ж року, він довідався, що вона вийшла заміж… Однак, після цього впродовж п’ятнадцятиліття вони обмінялися ще шістьма «посланнями», і, либонь, зустрічалися…
…Пройшло 16 років із часу написання ним першого листа до Люби Генуш.
19 березня 1968-го він відправив їй останнього.
Причиною цього, очевидно, стала реакція Люби Генуш на його виданий у Торонто роман «На твердій землі». Мабуть, Люба у головній героїні художниці Лені впізнавала… себе і від того занервувала, занепокоїлась, що її можна надто легко ідентифікувати, і це їй не сподобалося… Можливо, розкритикувала чи зробила гостре зауваження, і за те одразу й попросила прощення…
Він намагається їй пояснити специфіку художнього літературного твору, серед якої – надання персонажам властивостей конкретних людей: «… кожний а[в]тор бере свій типаж з життя, найкраще пережитого і комбінує з нього за сво[є]ю вподобою своє твориво. Те саме, що і Ви робите, коли малюєте картину».
А щодо її сприйняття, якщо воно «не входить в рамці звичайного» просить йому вибачити: «Мені здавалося і здається тепер, що і тут не має [нічого], що могло б Вам як будь пошкодити. Усім тим, що хотіли б робити з цього той чи інший вжиток, можна вказати на мою замітку[,] поміщену перед текстом книги». Тут він має на увазі ремарку до роману «На твердій землі», надруковану на шмуцтитулі перед текстом: «Цей твір належить до жанру мистецької літератури, а тому всі описані тут події, як також всі виведені в нім людські постаті і характери[,] є вислідом творчих вимог і уяви автора»).
Отже, лист засвідчує, що прототипом головної героїні роману «На твердій землі» художниці Лени Глідерс – теж української емігрантки – була Люба Генуш. І це стало відомо лише через 52 роки після виходу цього твору – тобто, тоді, коли у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка відкрили листи Уласа Самчука до неї. Вони вразили, здивували так, що іноді й не вірилося у їхню правдоподібність…
А передбачення Уласа Самчука стосовно долі його роману збулося: він знаний і читабельний.
Віктор Мазаний, письменник, лауреат Літературної премії імені Уласа Самчука – спеціально для «Сім днів», м. Рівне
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе наш Telegram