Нещодавно лікар стоматолог-ортопед Рівненської обласної стоматологічної поліклініки Володимир Олександрович Васильєв відзначав ювілей – 60 років.
Прекрасний професіонал, чудова людина, він користується незмінним авторитетом і серед колег, і серед пацієнтів.
Пацієнти йому довіряють
Майже 18 років Володимир Олександрович працює у Рівненській обласній стоматологічній поліклініці, де його дуже люблять і поважають. З ним радяться колеги, до його думки прислухаються, його наслідують, і, як запевняє керівник цього закладу, Валентина Сухляк, він є одним із негласних лідерів їхнього дружнього колективу.
– Володимир Олександрович – надзвичайно скромна, щира і відповідальна людина, з ним дуже добре не тільки працювати, а й відпочивати,
– стверджує Валентина Василівна. – У колективі користується повагою, завжди бере активну участь у житті поліклініки. Він опікує нашу молодь, турбується про всіх. Коли виїздимо на природу – саме він наш головний кухар, бо дуже смачно готує шашлик та варить рибну юшку. Його син теж працює у нас, продовжуючи стоматологічну династію. І хочу сказати, що Володимир-молодший, як і його батько, – старанний, відповідальний, хороший фахівець. Йому справді є з кого брати приклад, бо Володимир Олександрович – дуже грамотний лікар, який досконало володіє сучасними методами естетичного протезування. Він має вищу кваліфікаційну категорію, але постійно підвищує свій професійний рівень. Головне ж – наші пацієнти задоволені, а це один з основних критеріїв оцінки його роботи.
До Володимира Олександровича із задоволенням ідуть пацієнти, тому що довіряють його рукам і вмінню зробити усмішку неперевершеною. Хоча до Рівного наш герой потрапив, можна сказати, випадково.
– Народився я в районному центрі неподалік Донецька, – розповідає він. – У нашій сім’ї було багато лікарів, зокрема, моя мама теж була стоматологом. А тато працював водієм пожежної машини.
Не дивно, що його професія для мене, єдиного сина у родині (всього дітей було троє: я середній і дві мої сестри, – старша та молодша) була надзвичайно цікавою. Середню школу закінчив на одні п’ятірки, але де здобувати вищу освіту – я на той час остаточно не вирішив. Тому спочатку пішов стопами батька: закінчив курси водіїв, рік працював у пересувній механізованій колоні (ПМК) тресту «Донбасводбуд». А в 1979 році мене призвали до Радянської армії. Потрапив у морську авіацію Балтійського флоту, служив у аеродромній роті. Нашим завданням було обслуговувати польоти, забезпечувати постійну бойову готовність аеродрому. Армія дала мені дуже багато: навчила дисципліни, відповідальності, роботи в команді. Все це згодом пригодилося у житті.
«Родина вирішила – будеш стоматологом»
– А от після армії постало питання – що робити далі? Багато членів нашої родини, моїх братів і сестер закінчили Донецький медичний інститут. Лікарями були брати і сестри батьків, тобто навколо мене завжди були медики. Всі ми частенько збиралися разом і обговорювали якісь важливі питання, зокрема, й проблеми медичної сфери. Під час чергового родинного свята зайшла розмова і про моє майбутнє. Жартуючи, хтось із родичів сказав: «Що ж це таке, терапевт у нас є, хірург є, гінеколог є, а хто ж нам буде зуби лікувати? Давай, Вова, йди на стоматологічний факультет». Я подумав, що це справді непогана пропозиція і… пішов. Спочатку поступив на підготовче відділення Донецького медичного інституту, після цього став студентом стоматологічного факультету. Звичайно, студентські роки завжди цікаві, але минають надто швидко. У 1987 році я закінчив інститут, інтернатуру проходив у Чернігівській обласній дитячій поліклініці, а потім отримав направлення на роботу у дільничну лікарню села Березівка тієї ж Чернігівської області. Через рік мене запросили працювати у сусіднє село – там колгосп-мільйонер якраз відкривав нову амбулаторію, для якої навіть закупили новенький автомобіль «Нива», лікарям одразу надавали квартири. Звичайно, я погодився. За таких умов було важко відмовитися. Якийсь час навіть виконував там обов’язки головного лікаря. Як виявилося, місце роботи змінив недаремно, бо туди ж була направлена молода й дуже гарна лікар-терапевт – так ми й зустрілися із моєю майбутньою дружиною Оленою Степанівною. Частенько нам доводилося разом їздити на виклики, на тяжкі випадки, після яких спілкувалися, обговорювали події. Ми одразу відчули взаємну симпатію, а потім прийшло кохання, і ми вирішили побратися. Згодом у нас народився синочок.
Мабуть, якби не важкі дев’яності, подружжя Васильєвих так би й працювало на Чернігівщині.
Але на той час колгосп уже втратив свої позиції, багато людей виїздило із села, населення скорочувалося. Постало питання щодо фінансування місцевої школи, яку в будь-який момент могли закрити. І вони вирішили, що потрібно перебиратися ближче до своїх родин – або в Донецьк, або у Рівне. Обрали все-таки Рівне – батьківщину дружини.
– От так у 2003 році ми й опинилися у Рівному, – пригадує події тих років Володимир Олександрович. – Слава Богу, з роботою проблем не виникло – Олену Степанівну запросили працювати терапевтом у поліклініці Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення, а я почав трудитися тут, в обласній стоматологічній поліклініці. Тоді головним лікарем був Жильчук Олег Володимирович, який і приймав мене на роботу. Я дуже вдячний йому за те, що працюю у цьому колективі, адже з того часу навіть не думав покидати його. Саме в цих стінах я знайшов справжніх друзів та однодумців.
Династія продовжується
Досвід, отриманий під час роботи у селі, став у пригоді й під час роботи в обласній стоматполіклініці. Володимир Васильєв швидко опановував нові знання, без проблем увійшов у колектив, – йому було комфортно тут працювати, спілкуватися з колегами.
– Зараз нашою поліклінікою керує Валентина Василівна Сухляк. Завдяки її наполегливості, енергійності, бажанню йти вперед у закладі відбуваються позитивні зміни – вона прикрасила його, зробила ремонт, відчувається, що наш керівник вболіває за поліклініку, хоче перетворити її на сучасний центр надання стоматологічної допомоги населенню з хорошою апаратурою, висококваліфікованими лікарями.
Згодом в обласну стоматологічну поліклініку прийшов працювати й син Володимира Олександровича.
– Володимир закінчив Рівненський медичний коледж, вивчився на зубного техніка і працює поряд зі мною, – з гордістю розповідає батько. – Я задоволений тим, що він продовжує нашу династію, мені подобається його відповідальне ставлення до своєї роботи. Звичайно, нічого не стоїть на місці, технологій у зубопротезуванні багато і вони постійно оновлюються, тому ми теж маємо встигати за змінами, опановувати нові впровадження, йти у ногу з часом. Вважаю, що ортопедичне відділення, як і наш заклад в цілому, є справжньою кузнею кадрів для міста і області.
Поза роботою у Володимира Васильєва теж немало захоплень.
– Ще живучи на Чернігівщині я захопився мисливством, – посміхається він. – Коли переїхав до Рівного, продовжував якийсь час виходити на полювання, але згодом зрозумів, що мені жаль вбивати тварин, і чотири останні роки я вже не їжджу на полювання. Вирішальним став мій останній мисливський виїзд, коли за десять метрів від мене пройшла пара лосів і я не зміг їх розлучити, не зміг вистрілити. Після цього мені сказали: все, ти вже не мисливець. І це була правда.
Зараз люблю рибалити, разом із сім’єю ми займаємося «тихим полюванням» – всю осінь, буквально до снігу, збираємо гриби. У вихідні обов’язково їздимо у село, де мешкає мама дружини, допомагаємо по господарству. Там город, великий гарний садок – і садівництво теж вже вважаю своїм хобі.
А ще ми усією родиною любимо подорожувати.
Прокладаємо маршрут, сідаємо в авто і їдемо. Взимку зазвичай обираємо Карпати – вони неперевершені в цю пору року, влітку їдемо відпочивати на море. Свого часу ми об’їздили весь Крим, останні роки відпочивали неподалік Одеси, а нещодавно відкрили для себе Коблево.
У мене багато уподобань, які дуже прикрашають життя, роблять його цікавим і насиченим. А ще я люблю спілкуватися з людьми, робити їм щось приємне.
«Стався до людей так, як би хотів, щоб вони ставилися до тебе»
– цей вислів мені близький, і я намагаюся завжди керуватися ним.
Неля ЗАБОЛОТНА
Джерело: Медичний вісник